Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 32

Широко розплющую повіки й різко сідаю. Злякано озираюсь довкола, готова будь-якої миті зірватись на ноги. І заспокоююсь… Це був лиш сон… Страхітливий кошмар. Насправді я не в божевільні, а тут, поряд з Теодором. Ми повертаємось додому, і Гленн буде жити…

Виявляється, ми зупинилися на привал. Я лежу на розстеленому на землі плащі, прикрита своїм власним. За кілька кроків від мене весело потріскує багаття, в казані щось булькає, що неймовірно апетитно пахне. Стриножені коні пасуться трохи віддалік. А сам граф сидить на поваленій колоді і щось захоплено вистругує з невеликого дерев'яного брусочка.

— Тео, — тихо гукаю.

Тілом час від часу пробігає тремтіння. Відголос кошмару не відпускає. В горлі саднить, наче я насправді зірвала голос у крику.

— Прокинулася? — широко посміхається. Відкладає інструменти та наближається до мене.

— Чому ти мене не розбудив? — насуплююсь. — Я б допомогла з улаштуванням табору. Ти теж втомився.

— Але не так як ти, — сідає поруч. Накидає на мої плечі плащ, кутає мене в нього, як ляльку. — Ти переходила межу між світами, а для цього потрібна купа енергії. Відновити її можна лише міцним сном і їжею. З першим пунктом ми впоралися, тепер на черзі другий.

— Але я нічого такого не відчувала, — позіхаю.

— А ти й не могла. Храм сам тебе підтримував своєю енергією, але що далі ми від нього віддалялися, то більше й більше відчувалася втрата.

— Мені кошмар снився, — похмуро розглядаю візерунки на комірі плаща. Сон досі віддає в серці невиразною тривогою.

— І таке цілком можливо, — пригортає. — Але це лише кошмар і нічого більше. Перший раз, коли мій дядько взяв мене на ритуал під час Бельтейна, мені теж ще тиждень снилися жахливі сни про злісних варварів, що спалюють вщент села і вбивають мій народ. Як ти розумієш, це всього лише відлуння страхів, які змогли прорватися назовні, не стримувані свідомістю.

— Напевно, — покірно погоджуюсь. Доводи здаються цілком логічними.

Насправді, коли я вперше прийшла до тями в божевільні, побоювалася, що лікар-фанатик надумає зробити мені лоботомію. Раніше ця процедура вважалася, чи не панацеєю від усіх психіатричних хвороб. Таку операцію, якщо не помиляюсь, навіть сестрі Кеннеді зробили. Тільки наслідки подібних дій були жахливі, і бідна дівчина навіки перетворилася на овоч. Ось воно все й вилилось з підсвідомості у кошмари.

Струшую головою, відганяючи неприємні спогади. Теодор, помітивши, що я вже почуваюсь краще, цілує ніжно в маківку. Підіймається й прямує до казанка. Обережно набирає гарячу кашу в глибокий бляшаний кухоль, а потім, обмотавши посудину щільним шматком тканини, щоб я не обпеклася, вручає мені.

Тільки зараз, відчувши в безпосередній близькості апетитний аромат каші, присмаченої в'яленим м'ясом, відчуваю наскільки голодна. Й квапливо приймаюсь за обід, дмухаючи на кожну ложку.

Залишок шляху ми долаємо непомітно і досить швидко, а коли на тлі нічного неба вже стають помітними гострі шпилі веж Айвернеса, я не можу стримати зітхання полегшення. Нарешті ми вдома!

Замок спить. Ніхто не зустрічає у дворі, лише сонні стражники опускають за нашими спинами ґрати та радісно вітають Емерея.

Теодор допомагає мені спуститися з коня, і Королеву та Ворона одразу ведуть до конюшень. Хтось посилає за Зої.

Вона вибігає нам назустріч в поспіхом накинутій на сорочку сукні, плечі від нічної прохолоди, недбало прикриті шаликом.

— Тео, — крізь сльози шепоче, обіймаючи чоловіка. — Ми так переживали. Як усе пройшло?

— Добре. Гленн повинен одужати, — стирає з її зморшкуватої щоки велику сльозу. — Ева впоралася.

— Доню, — хрипить економка і теж захоплює в міцні обійми. — Дякую.

До горла підкочує задушлива грудка. Ледве стримуюсь, щоби не заплакати. Трохи ніяково від такої гарячої подяки. Невже ніхто не вірив, що зможу?

Та я, власне, нічого такого не зробила, на моєму місці так би вчинила кожна нормальна людина. Адже немає нічого дорожчого за життя.

— Нападів більше не було? — тихо запитує Теодор.

Зої відсторонюється від мене і зніяковіло поправляє шалик.

— Ні, Тео, не було, — хитає головою. — Діти за вами дуже сумували. Ріган вирушив у місто за Ілін, завтра після обіду маємо прибути. А так більше жодних новин. А… ще лист тобі зі столиці надійшов.

— Зі столиці, кажеш? — похмурніє Теодор. — Гаразд, потім подивлюся.

Неприємне передчуття починає несміло шкрябати.

— Щось сталося? — уважно вивчаю його обличчя.

— Ні, нічого, — пригортає, заспокійливо цілує в маківку. — Це, швидше за все, відповідь на мій запит. Тобі нема про що турбуватися.

Знічено опускаю погляд і намагаюся вивільнитись з його обіймів.

Трохи ніяково перед Зої показувати зміни в наших відносинах. Тим більше, що тут не прийнято відкрито перед свідками висловлювати почуття одне до одного. Але Тео ще міцніше притискає мене до себе, не дозволяючи вислизнути з обіймів, і знову демонстративно цілує.

— Зої, у нас є ще одна новина для тебе, — продовжує, розвертаючи мене спиною до себе. Міцно обіймає за плечі.

Я не наважуюсь підвести очі на економку, гіпнотизую поглядом викладену мармуровою плиткою підлогу.

— Я попросив руки леді Еванжеліни, і вона відповіла згодою. Тож скоро у нас буде весілля.

— То я це вже зрозуміла, — хмикає Зої. — Вітаю вас, мої дорогі. Найкращу дружину для тебе і маму для хлопчиків не знайти, Тео!

Вона знову захоплює нас в обійми, але вже одночасно двох. Тихо схлипує.

— Я така рада!

Ніяково обіймаю її у відповідь, переминаюсь з ноги на ногу.

Але наступної секунди жінка різко відсторонюється.

— Ох, святі древні! — вигукує. — Ви ж голодні з дороги! Зараз я все приготую. Мод мусить щось залишити з вечері.

З цими словами сполошена економка кидається у бік кухні, втираючи дорогою краєчком шалика мокру від сліз щоку.

Поки змиваємо дорожній пил і перевдягаємось в чисте, слуги вже встигають накрити стіл, хоча особисто я припускала, що буде скромніша трапеза.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍