Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Мляво колупаюсь у своїй тарілці, скромно приймаю привітання від Мод та Ліни (от не хотіла, щоб її турбували, хай би виспалась, та хіба вірну камеристку хіба втримаєш). Розмазую по нещасній тарілці овочеве пюре і ледь носом не клюю. Втома дається в знаки, і найбільше хочеться лягти нарешті в ліжко.

А коли, нарешті, опиняюся у своїй кімнаті, то варто лише торкнутися головою подушки, як негайно провалююся в сон. Приходжу до тями вже пізно вранці. І то тільки через те, що мені на живіт хтось раптово стрибає.

Ривком сідаю і бачу біля свого ліжка задоволеного Сета і не менш щасливого Гленна, що зручно влаштувався на мені.

— Ева, — обіймає мене рученятами і відразу лізе за поцілунками.

Сет більш стриманий, але видно, що і йому не менше ніж Гленну хочеться, щоб його обійняли та поцілували.

Обхопивши однією рукою малюка, я відразу пригортаю до себе старшого.

— Привіт хлопчики? — шепочу, по черзі цілуючи їх у щоки.

— Привіт, — Сет зніяковіло червоніє від мого поцілунку. — Вибач, що ми тебе розбудили. Тато не велів, але Гленн дуже просився, і я не зміг його стримати.

— Ой, не бери в голову, — махаю рукою. — Я чудово виспалася.

Сет знову влаштовується в кріслі, Гленн лягає мені під бік. Вовтузиться й зрештою щось протягує.

― Подалунок, ― гордо заявляє.

Беру у руку вчетверо складений, трохи пом’ятий листок й обережно розгортаю. З таким трепетом, наче це древній манускрипт. 

На аркуші зображені чудернацькі каракулі, що нагадують патлатиі кострубаті дерева.

― Це тато, ― тицяє в найбільше. ― Це Сет, це я. А це ти! ― вказує на кривувате жовте дерево зі стирчащими в усі сторони гілками.

Грудка в горлі заважає дихати. 

― Дякую, ― шепочу. 

Гленн дере носа й знову вкладається під бік. Дивлюсь на Сета. Але він відводить погляд. Хоче щось спитати, й наче не наважується.

― Сет? Щось трапилось? 

Від поганого передчуття щось смикає всередині.

Він зітхає, тре руками коліна, й зрештою питає: 

— Ева, — відводить погляд хлопчик. — А це правда, що ти за тата заміж виходиш?

Прочитати у погляді його ставлення до цього питання не можу, дуже вже він старанно розглядає квіткові візерунки на оббивці крісла.

— Правда, — повагавшись, обережно відповідаю.

— Ти моя мама? — З усією своєю дитячою безпосередністю запитує Гленн.

Серце пропускає удар, я розгублено дивлюся на малюка. Як складно буває відповідати на, здавалося б, прості питання.

— Ні, любий… — закушую губу. — Ти знаєш, що мама на небі. Але я буду замість неї. Ще одна мама, якщо забажаєш.

Й зі страхом чекаю на відповідь.

— Тебе не можна називати мамою? — спантеличено хмурить світлі бровки.

— Можна, якщо тобі хочеться, — міцніше притискаю до себе.

— Дуже хочеться. Я нікого мамою ще не називав, — полегшено зітхає малюк.

Переводжу погляд на Сета, який продовжує гіпнотизувати поглядом вишиту на тканині квіточку. Він, відчувши, що я на нього дивлюся, таки підіймає очі. Зараз він виглядає блідим і трохи схвильованим.

— Ева, — охриплим голосом починає. — А ти не ображатимешся, якщо я не буду тебе називати мамою... Поки що…

В його очах стільки болю та невпевненості, що в мене самої виступають сльози.

— Мені здається, це буде неправильно. Раптом мамі там, на небі, буде боляче… Раптом вона подумає, що її забув...

— Ні, звісно, — тихо відповідаю. — Можеш просто Евою називати.

Хлопчик стискає кулаки, видно, що стримує щосили сльози, і мені стає так його шкода, що серце просто не витримує.

Я беру його за руку і міцно стискаю прохолодні пальчики у своїй долоні.

— Знаєш, моя мама теж на небі, — кажу тремтячим від емоцій голосом. — І мені здається, що вони зараз дивляться на нас і радіють, що ми є один в одного і більше не самотні.

Хлопчик у відповідь легенько потискає мою руку у відповідь, а потім раптово встає зі свого крісла і обіймає. Ткнувшись носом у шию, тихенько схлипує.