Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Не все ми з’ясували… — несподівано кажу. Й відчуваю, як Теодор напружується.

— Що ще турбує мою непосидючу наречену?

Під грудиною солодко тягне, коли називає мене нареченою. Досі не віриться, що я таки виходжу заміж.

— Дуже важливе питання, — закусую губу, щоб не посміхнутись. Підводжу голову. — Мене турбує воно уже кілька днів поспіль і ніяке не дає спокою.

— І що ж це за питання?

— Чому кобилу звати Королева! — ледь стримуючись від сміху, видаю.

Погляд Теодора не віщує нічого хорошого. І щось підказує, що рано чи пізно я таки поплачусь за цей жарт.

— Тому що… — повільно відповідає. — У моменти небезпеки вона скаче куди їй заманеться, у будь-якому напрямку, не зважаючи на дорогу, паркан та команди. Як королева на шахівниці. Інколи це підносить сюрпризи…

Пирхаю.

— А тепер спи! — суворо наказує.

Морщу носа, опускаю голову, притуляюсь щокою до його грудей.

— Гаразд, — ледве чутно шепочу, дійсно відчуваючи, як злипаються повіки, а в душі розливається спокій та умиротворення. Невже найстрашніше вже позаду?

Сон моментально охоплює м'якими, невагомими крилами. Тіло ніби огортає пухнастий сніжно-білий туман, легкою хмарою похитуючи на своїх хвилях, голова наповнюється безладними думками, потоком свідомості, рваними спогадами та відлуннями пережитих емоцій. Але в наступну секунду мене ніби щось вириває з затишних обіймів дрімоти, і я опиняюся посеред невиразно знайомого лікарняного коридору.

Мої руки міцно зв'язані за спиною за допомогою гамівної сорочки. По обидва боки від мене йдуть двоє здоровенних міцних санітари. Вони досить грубо час від часу підштовхують у спину, коли я гальмую або вперто відмовляюся йти вперед.

Жах дедалі більше сковує розум, коли ми доходимо до пункту призначення. За білими забарвленими дверима з гучною назвою "Операційний блок" ховається те, чого я боюся всім своїм єством. Жорстке залізне крісло з ременями для ніг і рук, підголівником, на якому фіксується голова і безліччю страхітливих інструментів на невеликому столику біля нього. Але найголовніше, що в хірургові, що стоїть посеред кімнати і вдоволено потирає руки, я впізнаю доктора Куінкея. Навіть медична маска, що наполовину прикриває його обличчя, не здатна приховати хворобливий ентузіазм на його обличчі.

— Не бійся, Еванжеліно, — голос лікаря звучить злегка приглушено, але в тиші, що настала, я чітко розрізняю кожне сказане слово. — Так буде краще.

Обурено мукаю, усвідомивши, що рот у мене теж зав'язаний.

— Ти назавжди позбавишся хвороби, я тобі обіцяю, — біля очей лікаря з'являються зморшки-промінчики, і я розумію, що він усміхається.

Гад! На відміну від інших пацієнтів, я чудово усвідомлюю, яку процедуру він має на увазі, і всі наслідки цієї операції.

З грудей виривається крик, і я з новими силами намагаюсь вирватись. Але двом величезним чоловікам скрутити зв'язану дівчинку не потребує особливих зусиль.

Санітари спритно всаджують мене в крісло і міцно фіксують руки, ноги, голову, але кляп воліють не чіпати.

— Вибач, Ево, але ти лякаєш своїм криком інших пацієнтів, — виправдовується доктор Куїнкей. — Я не можу тобі дозволити цього, до того ж ти прокусила бідному Девідові долоню.

Кидаю швидкий погляд на одного із санітарів, помічаючи білу пов'язку на його руці, яку він квапливо ховає за спину, а в очах другого єхидний глум.

— А тепер будь розумничкою, посидь спокійно. Боляче не буде. Я зроблю лише маленький надріз, ти нічого не відчуєш.

Тихенько схлипую, розуміючи, що мені не вирватися.

— Ну-ну, люба, — стирає серветкою з моєї щоки сльозу. — Все буде добре.

А я з жахом дивлюся, як до мого ока наближається довгий гострий інструмент, схожий на ніж для льоду.