Джефф Вандермеєр - Замирення

— Незабаром дізнаємося, — сказала Жар-птаха і, на секунду взявши Ґрейс за руку, стиснула їй долоню.

Щось в інтонаціях Жар-птахи таки заспокоїло її, бо Ґрейс усміхнулася та сказала:

— Так, дізнаємося. Ми дізнаємося.

Обидві вони могли дізнатися більше, аніж будь-яка людина, що ще жила на Землі.

Був просто звичайний день. Ще один звичайний літній день. Тож вони йшли вперед, кидаючи гальку на ходу, шпурляючи камінці, аби намацати невидимі контури межі, якої більш не існувало.

Вони довго йшли, розкидаючись галькою.

0. ДИРЕКТОРКА

Ти сидиш потемки за своїм письмовим столом у Південному Окрузі, лишилося кілька хвилин до виходу дванадцятої експедиції, твій рюкзак поруч тебе, рушниці закріплені в сітках, запобіжники стоять, зброя не заряджена. Ти залишаєш по собі безладдя. Книжкові полиці захаращені, твоїх нотаток ніхто не второпає, не розпізнає, що там надряпано, не вирішить, що це документи за формою. Стільки речей, які не мають сенсу або ж мають його суто для тебе. Як та рослина і пошкоджений мобільний телефон. Як фото на стіні, де ти впізнаєш Сола Еванса.

Твій лист до нього у тебе в кишені. Через це ти почуваєшся незручно. Наче намагаєшся сказати те, на що не треба слів, висловити тому, хто точно ніколи не зможе це прочитати. Але, можливо, це подібне і до письмен на мурах вежі: ці слова неважливі, але важливе те, що ними передається. Мабуть, важливо, щоб вони вилилися на аркуш паперу і ще й так відбилися у тебе в свідомості.

Ти мучишся в тисячний раз, що твій план дій погано продуманий. У тебе є вибір. Ти можеш дозволити текти всьому, як і досі текло, хай іде, як іде. Або… ти можеш здійснити таке, що невдовзі виведе тебе з пітьми, з мовчання, на стежку, з якої ти вже не повернешся.

Навіть якщо повернешся.

Ти вже висловила Ґрейс усе, що мала сказати, щоб їй здавалося: усе буде добре. Усе висловлено в люблячій манері, щоб її заспокоїти. Морально підтримати. І ти майже віриш, що вона цьому повірила заради тебе. Коли я повернуся. Коли ми це владнаємо. Коли ми…

Бліде, зацікавлене обличчя зазирає до кімнати, схилившись набік: Вітбі, миша виглядає з кишені сорочки, обидва вушка та чорні оченята-пацьорочки, і тендітні, схожі на долоньки, лапки.

Зненацька ти почуваєшся старою і безпорадною, і все тобі здається таким далеким: фотель, двері позаду, хол, і Вітбі, і каньйон, який зяє десь за стільки миль звідціля. Ти стиха схлипуєш, трохи набираєш повітря і вдихаєш. Похитуєшся, погойдуєшся, у миттєвій паніці від цього звалища твоїх паперів. Та все ж таки: у тебе всередині ядро, і цей стрижень не похитнеться.

— Поможи мені, Вітбі! — просиш ти, і він допомагає, цей чоловік дужчий, ніж здається зовні, і він підтримує тебе, навіть коли ти навалюєшся на нього, нависаючи над його невеличкою статурою.

Ти хитаєшся, дивлячись долу. Вітбі має залишатися позаду, навіть якщо все розвалиться. А якщо й Вітбі розвалиться… бо ж ніхто не може опиратися побаченому за місяці, за багато років… Але ти маєш попрохати його про це. У тебе немає вибору. Ґрейс керуватиме агенцією. Вітбі має стати її літописцем, її самовидцем.

— Ти повинен записати те, що бачив, свої спостереження. Це все важливе.

Ти можеш чути прибій у вухах. Ти можеш бачити маяк. Слова на мурі у вежі. Вітбі нічого не каже, просто пильно дивиться своїми великими очима, але говорити йому й не треба. Того факту, що він тут стоїть, мовчазний, поруч тебе, достатньо.

Ступаючи перші кроки до дверей, ти відчуваєш тягар на спині й тягар свого рішення. Але не звертаєш уваги. Виходиш у коридор. Уже дуже пізно. Флуоресцентні лампи здаються тьмяними, але від них іде задушливий жар, — а може, це з вентиляційних отворів, які злітають у тебе над маківкою, наче шепіт. Непоправна реальність.

Ніч буде прохолодною, а в повітрі витатимуть пахощі жимолості, там буде навіть наполовину впізнаваний натяк на розпорошену морську сіль, і, здається, часу не знадобиться для подолання, там буде знайома їзда, під ясним півмісяцем, і крізь пітьму, в якій постають обриси зруйнованих будівель. З іншими членами дванадцятої експедиції.

На межі ви входите до білих наметів координаційного центру Південного Округу, і лінгвіста, топографа, біолога та антрополога супроводжують — кожного в окреме помешкання, для остаточного процесу знезараження та тренування. Невдовзі ти опинишся на межі, високо несучи голову, з найбільшою грацією, яку тільки дозволяє твоя висока, масивна статура, і рушиш до люмінесценції тих величезних дверей.

Ти спостерігаєш за всіма ними на моніторах. Усі, окрім лінгвістки, здаються спокійними, рухи розпружені та без жодних ознак тремтіння й нервування. Лінгвістка дрижить і тремтить. Вона безперестанку моргає. Вуста в неї ворушаться, але жодного слова з них так і не злітає.

Технік дивиться у твій бік.

— Дозвольте мені пройти туди, — кажеш ти.

— Але нам доведеться повторити над нею процес, якщо ви пройдете.

— Та все гаразд. — І справді все гаразд. У тебе вистачить рішучості на вас обох. На цей момент.

Обережно ти сідаєш навпроти лінгвістки. Намагаєшся відігнати думки про вашу першу мандрівку через межу, про те, як це вплинуло на Вітбі, але саме обличчя Вітбі ти бачиш зараз перед собою, а не Сола, і не твоєї матері. Людські втрати за стільки років, занапащені та зламані життя, виснажливі очікування. Спотворення і виверти. Усе — брехня, а навіщо? Лоурі, тоді, у своїй штаб-квартирі, нездатний розпізнати іронію, читав тобі лекції: «Тільки визначивши дисфункцію і захворювання в системі, ми можемо вибудовувати відповідь, чия логіка — усунути ці проблеми».

Лінгвістку підсадили на систему психотропних препаратів. Її прооперували, відновили, розбили, промили їй мозок, прищепили фальшиву інформацію, яка суперечила її ж власній безпеці, знову відновили, і про це вона знала на певному рівні, добровільно пішла на це — Лоурі знайшов у її історії про втрачених членів родини на забутому узбережжі щось подібне до сурогату Ґлорії. Це певні шпильки, ущипливі зауваги на твою адресу, своєрідні зловісні віщування, і, як вважає Лоурі, остаточний витвір його мистецтва. Його прихована зброя — така нагострена й тримається напоготові, що піддослідна розплутується просто перед тобою. Нова психологиня з останньої одинадцятої експедиції, тільки в іншому напрямку.

У неї на обличчі відображено боротьбу й суміш імпульсів, вуста сіпаються і розтуляються, прагнучи щось вимовити, але не знаючи, що сказати. Очі зизять убік, ніби вона очікує на удар і не бажає зустрітися з тобою поглядом. Вона злякана, почувається