Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

переночувати на шляху до родини на Різдво. Моя мама зустрінеться з ним уперше; Ребека – вдруге. Ідея поїхати разом належала Кайлові. А зробити невеличкий гак – мені.

– Хочу побачитися зі своєю старою подругою, – сказала я. І він погодився.

Спершу я пропустила місце, на яке вказував мій GPS, і довелося розвертатися. Запаркувала машину за рогом, на глухому з’їзді з дороги, де її не було видно, і далі попростувала пішки частково замощеною каменем вуличкою. Нехай які звірі водилися в лісі поблизу, я їх не чула. Узбіччя було вкрите смугами льоду, він хрускав під ногами. Крізь дерева виднілися обриси будинку, але потрібно було підійти ближче, щоб чітко його побачити. Я маневрувала між дерев, готова зреагувати, якщо хтось чи щось підкрадеться ззаду. Уявляла, що Еммі пильно спостерігає за лісом.

Але вона не спостерігала. Нарешті переді мною постав будинок. Одинока одноповерхова будівля, обшита вагонкою, з вицвілим від сонця, вітру й дощу дахом. Над ґанком висіли вітряні куранти. Під сходами на варті стояв гном. Віяв морозний вітерець, граючи на дзвіночках свою ніжну мелодію.

Як і моє теперішнє житло, цей дім стояв окремо, трохи далі від дороги, на власній ділянці лісу. Машини коло будинку не було, у вікнах – темно.

Проте я бачила – будинок не занедбаний. Підступаючи ближче, затамувала подих. Невже я й справді знайду її тут? Непевний здогад, передчуття. І раптом мені здалося, що це цілком реально.

Над ґанком висів горщик із квітами. Штори розсунуті. Я підійшла до бічного вікна й, затулившись долонями від сонця, припала до шибки. Хтось залишив чашку на тумбі.

Я дістала з кишені ключ на зелено-бузковому плетеному ланцюжку. Вочевидь, ключ належав якійсь дитині. Тремтячою рукою спробувала встромити його в замок вхідних дверей. Ключ легко ввійшов і повернувся.

Відчинила двері – і немовби щось відчинилося в мені. Пахощі ванілі. Горить свічка.

Я стояла на порозі, вагаючись, не заходячи всередину. Відчувала, що після стількох років урешті зупинилася на межі, якої, імовірно, не варто переступати. Примруживши очі, я намагалася з порога роздивитися фотографії на камінній полиці. Невиразні обличчя, якими вони й мали би залишитися.

– Агов?! – гукнула я.

Спробувала уявити тут Еммі: як вона з’являється в кінці коридору, як лежить, згорнувшись клубком, на тій канапі перед каміном.

Я трималася за клямку, коли здалеку почувся якийсь шум – до будинку наближався автомобіль. Понишпорила рукою в торбинці. Можна було рвонути до лісу, повернутися до своєї машини й поспостерігати здалеку – поспостерігати, а тоді вирішувати, як діяти далі. Але дивне відчуття, яке здійнялося звідкись із глибини душі, не знаю, на добре чи на зле, змусило мене таки переступити поріг і замкнути за собою двері. Пахощі ванілі. Клубок диму. Скрипуча підлога під ногами. Розсунуті штори, запорошені, важкі. Здавалося, що привид Еммі десь поруч.

Я спостерігала з вікна, як авто звернуло на заїзд. Авто зеленого кольору, але з цього кута я не могла роздивитися, хто за кермом. Я затамувала подих. Спершу побачила лише відображення в шибці, коли вона вийшла з машини. Вона відпустила довге волосся. Була в довгій синій куртці та пісочного кольору черевиках. Заплющивши очі, я бачила її так само чітко й виразно.

Кайл, коли я йому розповіла, одразу запитав, як я знала, що то був Арон. Не «чи», а «як». Йому вже були відомі всі подробиці, всі ймовірні зв’язки між двома справами. Але йшлося не про них.

Хіба Бріджит не могла дістати ті таблетки деінде? Хіба не могла сама їх ковтнути, з власної волі? Ясна річ, теоретично могла. Проте краще просто не зважати, коли тебе починають гризти такі сумніви.

Довіряти чиїйсь пам’яті ризиковано. Надто коли минув досить довгий час. Люди здебільшого пам’ятають те, що хочуть пам’ятати, і саме так, як їм зручно. Знаю, цієї думки не поділяють мої колишні колеги, але іноді факти не такі вже й важливі.

Іноді я не можу чітко згадати, чи справді побачила таблетки на тій поличці, перш ніж упасти на підлогу. Чи вода текла з крана перед падінням чи після? Не пам’ятаю, чи я намагалася тоді боротися з темрявою, чи здатна була на хоч якусь відсіч, чи видала хоч один звук. Можливо, що ні. І тут я починаю заплутуватися: що може означати той факт, якщо я нічого з вищезгаданого не робила?

Я ні в чому не впевнена.

Щоправда, дуже добре пам’ятаю, як при згадці його імені навіть через вісім років мене охоплювало гостре відчуття страху, нестримний гнів та лють. А його обличчя в дзеркалі закарбувалося в пам’яті найчіткіше. Тієї хвилини я зрозуміла, що потрапила в біду – ще перед тим, як почула його слова, ще перед усім іншим.

Ось як я знала – по його обличчю.

Ось чому я стояла біля вікна. Заради цієї миті. Логічно, що вона повертається додому саме зараз. У неї завжди був такий графік – нічна істота, приходить рано вранці, коли в інших новий день тільки-но починається. Я чула її кроки на ґанку. Чула, як вони зупинилися. Як дзенькнув метал, коли взялася за клямку; я уявила, як її пальці перебирають ланки браслета. Вона збігла сходами назад, і я нарешті змогла її чітко побачити. Тримаючи в руці годинник Джона Гікельмана, вона сканувала поглядом дорогу, потім ліс, пильно вдивляючись між дерев поблизу будинку – повернувши обличчя у профіль. І саме цієї хвилини я побачила й переконалася.

Я сфотографувала її телефоном, поки її обличчя озиралося навкруги. Вона міцно стискала в кулаку годинник, мотаючи на всі боки головою. А тоді нерухомо завмерла на місці й нерішуче вигукнула в бік лісу моє ім’я. Вітерець куйовдив їй волосся. Моє ім’я прозвучало з її вуст якось по-чужому. З якимись незвичними нотками. Це страх, подумала я.

Вона відступила крок назад, тоді ще один, не спускаючи погляду з лінії дерев. А потім намацала рукою поруччя й повільно позадкувала сходами догори, ніби відступаючи перед навколишнім світом. Ніби відчуваючи, що з усіх боків насувається небезпека.

Не підозрюючи, що та вже чатує на неї всередині.

Розділ 38

Відчинилися двері, і я побачила Еммі. Якусь мить вона була тією Еммі, яку я завжди знала. Але наступної миті вже не була нею. Або ж просто стала собою, якою була завжди, і я нарешті змогла це побачити.

Я розглядала її у профіль. І бачила Аммі, Мелісу та Лію. Усі ті образи