Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

у «кишеньку» біля дороги. Пікап зі скрипом посунув юзом на заблокованих колесах по гравію. Коли авто нарешті зупинилося, Мартін обернувся до Вістінґа.

— Виходь!

— Розкажи мені, що тоді трапилося, — попросив Вістінґ.

Мартін похитав головою.

— Хай як там усе сталося, ми знайдемо вихід, — наполягав Вістінґ, намагаючись таки витягнути з Мартіна зізнання, заради якого він витратив свої вихідні. — Можливо, цієї миті усе здається катастрофою. Але моя робота й полягає у тому, щоб знайти розв’язання проблеми.

Мартін нахилився вперед, поклав голову на кермо. Якусь мить здавалося, що ось-ось здасться, натомість він витягнув з-під сидіння якийсь предмет. Пістолет. Пістолет весь час лежав в авті.

— Я хочу, щоб ти вийшов з машини, — повторив він, спокійно кладучи пістолет на коліна.

Вістінґ взявся за ручку.

— Спершу мені треба знати, що відбулося, — вперто стояв на своєму Вістінґ, ледь прочинивши дверцята авта.

Мартін судомно ковтнув.

— То була моя пропозиція, — почав він, і решту розповів уривчасто, рубаними фразами й словами, — поспіхом, наче за ним хтось гнався. — Ми були в Гайстаді. У друзів з роботи. Катаріна за кермом. Вона була вагітна. Я запропонував поїхати новою дорогою, яку ще не здали в експлуатацію. Її заасфальтували саме того дня. Асфальтований відтинок цілком чорний. Без розмітки. Неосвітлений. Я її не бачив. Аж її обличчя опинилося перед очима на лобовому склі.

— Нещасний випадок, — сказав Вістінґ, щоб пом’якшити обставини їхнього вчинку. — Вона була в темному одязі, без рефлекторів на куртці.

— Там стояв екскаватор, — розповідав далі Мартін. — За чверть години вже ніхто б і не сказав, що тут сталося, ми зачистили всі сліди. Лише на дорозі валявся її гаманець. Ми його підібрали. Все було добре, але ось арештували її хлопця, і Катаріна придумала оте з викраденням.

Слова посипалися ще швидше й сумбурніше. Усе, що він тримав у собі ці довгі роки. Ніби гать прорвалася. Мартін розказав, як протаранив вантажівку, щоб приховати сліди наїзду, і як той випадок вплинув на Катаріну. Як вона втратила дитину і впала в глибоку депресію. Як вона захотіла здатися поліції і як вночі 10 жовтня 1989 року приїхала до нього на роботу, намагаючись переконати його вчинити так само. Все закінчилося жахливо. Словесний потік Мартіна був неспростовним підтвердженням здогадів Вістінґа. Розмови у літній хатинці розворушили те, що лежало під самою поверхнею, і ось гать не витримала. Мартін терпів психічну драму Катаріни, доки не зірвався. А тепер перекладав усю вину й відповідальність за вчинене на неї.

— Досить! Виходь! — ще раз сказав Мартін, скинувши камінь з душі.

— Зробімо все, як належить, — наполягав Вістінґ.

Мартін підняв пістолет і змахнув ним убік дверцят, мовби виганяючи Вістінґа.

— Виходь! — гиркнув він.

82

Адріан Стіллер стояв посеред тісної кімнатки лабораторії «КК», широко розставивши ноги й схрестивши на грудях руки. Йому подобалося хвилювання, яке зринало, коли справа, зрушена з мертвої точки, починала набирати обертів. Йому подобався адреналін, відчуття відповідальності за щось надзвичайно важливе.

Гаммер поклав мобільний перед собою на стіл.

— Мабуть, у нього розрядився телефон, — сказав він.

Стіллер потер очі. У зіницях мерехтів барвистий калейдоскоп. Коли він знову глянув на монітор, червона цятка стояла на тому ж місці.

— Може, вислати туди цивільний автомобіль? — запитав він.

Гаммер знову вхопився за мобільний.

— Спробую в Телемарку. Вони найближче.

— Як з рештою команди?

— Збираються у гаражі.

Стіллер прислухався до розмови Гаммера з колегами в Телемарку, слухав, як той пояснював ситуацію і надавав координати автомобіля Гауґена.

— Спершу лише проїдьте повз них, поспостерігайте, — закінчив розмову Гаммер.

Стіллерові на мить здалося, що дається взнаки безсоння. Червона цятка на моніторі почала рухатися. Він міцно заплющив і розплющив очі, прикипів поглядом до монітора.

— Вони знову поїхали! — вигукнув він.

Червона цятка прямувала далі, в центр Порсґрюнна, тією ж дорогою, якою Гауґен і Вістінґ їхали до літнього будиночка два дні тому.

Хтось постукав у двері. Стіллер відчинив. Увійшла Крістіне Тііс з ордером на арешт.

— Що нового? — поцікавилася вона.

Стіллер тицьнув рукою на карту на моніторі.

— Вони будуть тут за пів години.

Доки він говорив, цятка звернула ліворуч і поїхала в інший бік.

— Куди це вони тепер? — спантеличено запитала Крістіне, але їй ніхто не відповів.

— Нема чого тут стовбичити, — Стіллер взяв Гаммера за передпліччя. — їдьмо!

83

Вістінґ стояв на узбіччі, дивився, як зникає у хмарі пилюки пікап.

Десь за півтори хвилини на шосе показався якийсь автомобіль. Вістінґ став посеред дороги, замахав руками. Авто скинуло швидкість, засигналило, об’їхало Вістінґа й помчало далі. Цілком природна реакція. Мабуть, у нього геть ненормальний вигляд.

Вістінґ вийняв з портмоне поліцейське посвідчення і спробував зупинити наступне авто, піднявши руку з розкритою долонею угору, як їх вчили на курсах констеблів ще тридцять п’ять років тому.

Цього разу за кермом сиділа молода жінка. Вона теж сповільнила швидкість. Вістінґ перехопив її погляд за лобовим склом. Жінка мала такий переляканий вигляд, що він відмовився від спроби її зупинити, коли авто зробило маневр, об’їжджаючи його.

Ще одне авто над’їхало з протилежного боку. Стареньке темно-синє «вольво». Вістінґ махнув водієві, і той зупинився поруч з ним. Автом кермував хлопець років двадцяти, у кепці, з довгим по плечі білявим волоссям. Молодик опустив вікно й роззирнувся на всі боки, певно, шукаючи очима несправне або розбите в аварії авто.

Вістінґ показав хлопцеві посвідчення і пояснив, що справа дуже спішна, бо йдеться про справу з викраденням.

— Кроґ? — запитав водій.

— Як ти здогадався? — здивувався Вістінґ.

— Та про це в усіх новинах говорять.

Вістінґ обійшов авто і сів на пасажирське місце.

— Як тебе звати?

— Евен.

— Чудово, Евене. Розвернися, будь ласка!

— Розвернутися?

— Так! Тобі назустріч їхав пікап?

Хлопець на кілька секунд задумався.

— Так, пролетів повз мене, як скажений, — кивнув він.

— Тому поквапся! Розвертайся!

Водій розвернувся упоперек дороги.

— Ми його нізащо не наздоженемо, — завважив він.

— Зараз знатимемо, де його шукати, — сказав Вістінґ, пристібаючись паском безпеки. — Але мусиш позичити мені свій мобільний.

Хлопець досягнув з внутрішньої кишені куртки телефон і простягнув Вістінґові.

84

Авто вів Стіллер. Гаммер сидів на пасажирському місці з планшетом на колінах. Червона цятка рухалася вулицями в центрі Порсґрюнна. Швидкість її руху була тепер суттєво нижчою.

Задзвонив мобільний. Невідомий номер зринув на дисплеї на панелі приладів. Стіллер відповів на голосовому зв’язку. Голос, який виповнив салон авта, звучав твердо й владно.

— Це — Вістінґ.

— Ти де?

— У реквізованому авті з позиченим телефоном. Де Гауґен? Ви його ведете?

— їде, — відповів Стіллер.

Гаммер дав координати Мартінового авта.

— Обгортка порвалася, —