Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

Йорн Лієр Горст — колишній офіцер поліції і слідчий, а тепер знаний норвезький детективіст, переможець премії Nordic Noir Thriller of the Year 2018 року. Його ім'я вже багато років — на перших позиціях офіційних списків бестселерів Норвегії. Твори письменника перекладено на 26 мов. Серія про головного героя тетралогії Вістінґа незабаром буде адаптована в телесеріал, над яким працюють ті самі продюсери, що й над фільмом «Дівчина з татуюванням дракона». Роман «Код Катаріни» — перший у тетралогії «Cold Cases».
Катаріна зникла безвісти 24 роки тому. Щороку в день її зникнення головний інспектор Вістінґ навідує її чоловіка, якому так і не зміг допомогти і який за ці роки став йому майже другом. Вістінґ переглядає «захололу» справу і досі намагається розгадати код, який залишила в записці перед своїм зникненням жінка. Але цього року щось має змінитися. Зникла ще одна жінка, і чоловік Катаріни може бути до цього причетний. Вістінґ має його знайти і розвіяти свої підозри, або ж зіграти в смертельну гру.
Атмосферний, захопливий і напружений роман, справжній скандинавський нуар.

Йорн Лієр Горст

Код Катаріни

1

Картонні коробки стояли в одежній шафі. Три коробки. Вістінґ вийняв найбільшу. Вона вже почала рватися в одному кутку. Вінстінг обережно поніс її до вітальні.

Верх коробки закривався нахльостом. Він роз’єднав накривку й узяв верхню чорну теку. На ребрі теки виднілася вицвіла від часу наліпка: «Катаріна Гауґен». Вістінґ відклав її набік, вийняв червону теку «Свідок І» і ще дві червоні — «Свідок II» і «Свідок III». А тоді нарешті побачив те, що шукав — теку з наліпкою «Кляйверваєн».

У картонних коробках зберігалося все, що було зроблено й письмово зафіксовано у «справі Катаріни». Правду кажучи, зберігати матеріали кримінальної справи вдома було суворо заборонено, але вони не заслужили собі на те, щоб припадати пилюкою в архіві. Щоразу, коли він брав з шафи сорочку, коробки нагадували йому про давнє розслідування.

Вістінґ взяв окуляри й сів, поклавши теку на коліна. Востаннє він гортав її рік тому.

Кляйверваєн — це вулиця, на якій мешкала Катаріна. Скромний будинок посеред лісу був сфотографований з різних ракурсів. На одному фото виднілося вдалині болотисте озерце Кляйверхєрне. Сам будинок стояв на узвишші, за якусь сотню метрів від дороги. Коричневі стіни з білими віконними рамами, зелені двері, порожні квіткові скриньки на підвіконнях.

Гортати теку з фотографіями було однаково, що тинятися домом з примарами. Катаріна зникла, але в сінях стояло її взуття. Пара сірих кросівок, коричневі чобітки, дерев’яні шляпанці, поряд — чоловічі сандалі великого розміру й робочі чоботи. На стінному вішаку висіли три куртки. В коридорі на комоді лежала кулькова ручка, список закупів на щодень, непрочитаний лист у конверті, газета й кілька рекламних брошур. Біля декоративної цяцьки лежав букет напівзів’ялих троянд. Кілька аркушиків-нагадувань наклеєні на дзеркало над комодом: на одному — дата і час, на другому — ім’я з номером телефону, на третьому — три літери і сума. AML 125 крон.

На ліжку — відкрита валіза з купою одягу, ніби Катаріна готувалася до довгої відсутності вдома: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Вістінґ так і не зумів збагнути, що ж не так з тією валізою, і чому йому здавалося, ніби щось не так. Добір одягу був якийсь дивний, складений наче за якимсь формальним приписом, спакований кимось стороннім або для когось стороннього — не для себе.

Вістінґ гортав далі. На столі у вітальні лежало п’ять книжок. Видно було, де їх вийняли з книжкової полиці. Декотрі з тих книжок Вістінґ читав: «Зоопарк Менґеле» Ґерта Нюґордсгауґа, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Білі ніґґери» Інгвара Амбйорнсена. Поряд з книжками — фото Катаріни з Мартіном Гауґеном на оглядовому майданчику. Вони стояли, обійнявшись, й усміхалися якомусь, вочевидь, випадковому перехожому, який погодився їх сфотографувати. Фото було в рамці, але його вийняли з-за скла й поклали поряд.

Фотографії кухні видавалися найдивнішими з-поміж усіх. На робочому кухонному столі стояла тарілка з намащеною маслом скибкою хліба і склянка молока. Стілець відсунений трохи вбік, на столі — кулькова ручка й те, що згодом назвали «кодом Катаріни».

Вістінґ примружився, розглядаючи фотокопію записки. Серія чисел, розділених уздовж аркуша трьома вертикальними лініями. Ніхто досі так і не розгадав їхнього значення.

На допомогу поліційним експертам навіть прикликали криптологів з департаменту безпеки міністерства оборони, проте їм теж не вдалося розшифрувати загадкового повідомлення. Код надсилали й закордонним експертам, але і їм записка видалася безсенсовною комбінацією чисел.

Вістінґ обернув копію іншим боком, ніби цього разу могло щось змінитися, і він ось зараз розгадає загадку.

Раптом він стрепенувся, відірвався від споглядання фото. Ліне прийшла. Він не почув її привітання. Навіть не завважив її появи у вітальні.

— Гм? — перепитав він, знявши окуляри, і вони повисли на шворці, одягненій на шию.

Ліне посадила донечку собі на коліна й почала стягати з неї курточку та черевички, поглядаючи водночас на картонну коробку.

— Я забула, що завтра десяте жовтня, — повторила вона.

Вістінґ відклав теку, простягнув руки до внучки і взяв її до себе на коліна. Це вже було не немовля, маленька, безпорадна шкварка, яку він вперше тримав на руках чотирнадцять місяців тому, а справжня особистість. Він голосно цмокнув її у щічку. Амалія аж гикнула від сміху і спробувала впіймати пухкими долоньками окуляри на грудях. Вістінґ зняв окуляри і відклав їх подалі від малої.

— Сподіваєшся там знайти те, чого не помітив раніше? — Ліне кивнула на теку.

Вона видавалася бурчливою і роздратованою.

— Щось трапилося? — запитав Вістінґ.

Ліне зітхнула, запхала руку в торбинку і різким рухом витягнула цидулку, запечатану в жовтий пластик. За цидулкою посипалися на підлогу губна помада, кулькова ручка, пачка жувальної ґумки та ще якісь дрібнички.

— Штраф за неправильне паркування, — буркнула вона, жбурнула цидулку на стіл, а сама заходилася збирати до торбинки розсипані речі. — Сімсот крон!

Вістінґ зиркнув на жовту смужку.

— Порушення правил паркування, знак під номером 372, — прочитав він. — Що таке «знак під номером 372»?

— «Паркування заборонено».

Вістінґ усміхнувся, потерся носом до дитячої щічки.

— Мамі вліпили штраф, — смішним голосом промовив він до малої.

— Не розумію, навіщо ти й далі копирсаєшся в тих паперах, — Ліне підвелася і рушила на кухню. — Стільки років минуло!

— Будеш оскаржувати? — ігноруючи докір дочки, запитав Вістінґ. — Штраф, я маю на увазі.

— Та що там оскаржувати! Я не помітила знака. Просто шкода грошей!

Ліне повернулася з чайною ложкою, вийняла з дитячої торбинки йогурт і забрала Амалію знову до себе на коліна.

— Ти знайшла ще якихось родичів? — запитав Вістінґ.

Ліне зірвала покришку з йогурту.

— Кількох у Бергені, у п’ятому й шостому коліні, — усміхнулась Ліне, годуючи Амалію.

— І що таке «шосте коліно»?

— Це, коли є спільний пра-пра-прадід.

— Хто в нас пра-пра-прадід?

— Артур Торсен, мамин прадід.

— Ніколи про такого не чув.

— Народився він на Аскьой 1870 року.

Вістінґ похитав головою і знову взявся до теки з документами.

— То ти вважаєш, що я даремно копирсаюся у старих паперах? — усміхнувся він.

— Того, що ти шукаєш, там немає. Ти раз по раз повертаєшся до цієї справи впродовж двадцяти п’яти років, але відповіді там нема.

— Двадцяти чотирьох, — уточнив Вістінґ, підводячись.

Він знав, що відповіді не знайти в коробках, схованих в одежній шафі, але був переконаний, що принаймні одна людина з 763, згаданих у матеріалах слідства, була тією особою, яка знала, що сталося