Ю. Несбе - Спаситель

у бічний неф, а звідти – у маленьке приміщення з попарними лавками для молитов. Крізь червоно-сині вітражі всередину падало ранкове світло. Обабіч розп’ятого Христа палали дві свічки. Перед розп’яттям – воскова постать, що прихилила коліна, обличчя дивиться в небо, руки здійняті вгору, ніби у відчайдушній молитві.

– Це апостол Хома, святий заступник будівничих робітників, – пояснила Марія і, схиливши голову, перехрестилася. – Той, що прагнув разом з Христом піти на смерть.

Хома Невіруючий, міркував Харрі. Вона схилилася над своєю сумкою, добула маленьку свічечку з образом святого, запаливши, поставила перед апостолом.

– Прихиліть коліна, – мовила вона.

– Навіщо?

– Робіть, як кажу.

Харрі знехотя став навколішки, на брудний червоний оксамит на лавці, обіпершись на дерев’яний пюпітр, засмальцьований, почорнілий від поту та сліз. Дивовижно, але перебувати у такому положенні досить зручно.

– Присягніть Сином, що дотримаєте своєї частини угоди.

Харрі не поспішав. Потому схилив голову.

– Присягаю… – почала вона.

– Присягаю…

– Іменем Сина, Спасителя мого…

– Іменем Сина, Спасителя мого…

– Зробити все, що у моїй змозі, щоб урятувати того, кого прозвали Маленьким Спасителем.

Харрі повторив.

Вона сіла.

– Тут я зустрічалася з кур’єром клієнта. Тут він зробив замовлення… ходімо, недоречно тут говорити про людські долі.

Фред відвіз їх у великий відкритий парк Томіслава й лишився чекати їх в авто, а Харрі та Марія сіли на лаву. Прив’ялі побурілі травинки силкувалися здійнятися, але дужим вітром їх знов притискало до землі. На іншому боці старого виставкового павільйону задзеленчав трамвай.

– Я не бачила його. Але на слух він молодик.

– На слух?

– Першого разу він зателефонував у готель у жовтні. Якщо питають про біженців, то дзвінок перемикають на Фреда. А Фред – на мене. Чоловік казав, що телефонує за проханням аноніма, який бажає, щоб для нього виконали завдання в Осло. Пригадую, у слухавці було чутно галас жвавої вулиці.

– Телефон-автомат.

– Мабуть. Я відповіла йому, що ніколи не укладаю угод телефоном, тим паче з анонімами. За три дні він зателефонував знов, просячи мене прийти через три дні до собору Святого Стефана. Назвав точний час, коли прийти, й сповідальню, де маю чекати на нього.

На гілку дерева перед лавою сів крук, схилив голову набік, журливо глянувши на них.

– Того дня в соборі було чимало туристів. У призначений час я зайшла у сповідальню. На стільці лежав заклеєний конверт, я розкрила його. Там була детальна інформація щодо того, коли і як треба прибрати Юна Карлсена, завдаток у доларах, який значно перевищував наші звичні суми, а також проект остаточної угоди. Далі повідомлялося, що кур’єр, з яким я розмовляла по телефону, зв’яжеться зі мною згодом, і, якщо я дам згоду, ми обговоримо подробиці фінансової угоди. Єдиним нашим зв’язком буде цей кур’єр, але, з огляду на безпеку, він не обізнаний з деталями завдання, а тому я не повинна ні за яких обставин їх видавати. Взявши конверт, я вийшла із сповідальні, з церкви, і повернулась у готель. За півгодини зателефонував кур’єр.

– Та ж особа, що телефонувала з Осло?

– Він не назвався, але я як колишня вчителька англійської зазвичай запам’ятовую, як люди розмовляють англійською. Він мав прикметний акцент.

– Про що ви розмовляли?

– Я відповіла, що ми не візьмемо справу із трьох причин. По-перше, ми маємо принцип: бути обізнаними у тому, з якої причини таке замовляють, по-друге, з огляду на безпеку, ми ніколи не дозволяємо, щоб нам призначали час та місце. Й по-третє, ми не працюємо з анонімними замовниками.

– І що він відповів?

– Відповів, що його справа – оплата, тому мені доведеться вдовольнитися тим, що він назве лише своє ім’я. Згодом спитав, наскільки треба збільшити гонорар, щоб ми відмовились від своїх умов. Я відповіла, що йому стільки не сплатити. Тоді він запропонував свою суму. І я…

Харрі дивився на неї, поки жінка добирала слушні англійські слова.

– …виявилася не готовою до такої суми.

– Якої?

– Двісті тисяч доларів. Це у п’ятнадцять разів більше нашого звичайного гонорару.

Харрі повільно кивнув:

– Отже, зрештою мотиви втратили свою вагу?

– Воно й не дивно, Холе. Ми із самого початку мали задум – назбирати вдосталь коштів, щоб припинити все це й повернутися у Вуковар. Розпочати нове життя. Тому, почувши його пропозицію, я збагнула, що то наш квиток на волю. Останнє замовлення.

– Отже, ви поступилися принципом етичного ведення кілерської справи? – спитав Харрі, шукаючи по кишенях цигарки.

– Чи ви, Холе, розслідуєте вбивства з етичних міркувань?

– І так і ні. Жити ж якось мушу.

На її губах промайнула посмішка.

– Отже, ми не надто різнимося між собою, адже так?

– Сумніваюся.

– Справді? Якщо я маю рацію, ви, так само як і я, вірите в те, що заарештуєте тих, хто на це заслуговує?

– Звісно.

– Але ж річ не зовсім у цьому, хіба ні? Ви давно усвідомили, що у винуватості існує не лише біле й чорне, як ви гадали раніше, коли вирішили стати поліцейським, щоб рятувати людство від зла. Що зазвичай лихого задуму обмаль, а більше звичайної людської слабкості й гріха. Часом у невтішливих історіях ніби упізнаєш самого себе. Але ж, як ви кажете, жити ж мусимо. Тому ми й починаємо потроху обманювати. І себе, і оточуючих.

Запальнички Харрі не знайшов. Але якщо негайно не викурить цигарки, він вибухне. Він не хотів згадувати про Біргера Голмена. Не на часі. Він відчував на зубах легкий сухий хрускіт, коли прокусив фільтр.

– То як же назвався кур’єр?

– Ви питаєте так, ніби вже знаєте відповідь, – зауважила вона.

– Роберт Карлсен, – мовив Харрі й сильно потер обличчя долонями. – Конверт з інструкціями він віддав вам дванадцятого жовтня.

Вона звела гарну брову.

– Ми знайшли його квиток на літак. – Харрі змерз. Його наскрізь продувало вітром, наче він не людина, а химера. – А повернувшись додому, він випадково посів місце того, кого сам прирік на смерть. Кумедно, га?

Вона не відповіла.

– Тільки одного не збагну, – вів далі Харрі. – Чому ваш син не зупинився, побачивши по телевізору чи прочитавши у газеті, що, по суті, вбив замовника, котрий мав би заплатити гонорар.

– Він ніколи не знає, хто замовник й у чому завинила жертва. Так воно краще.

– Отже, якщо його спіймають, він нікого не видасть?

– Так, він не мусить міркувати. Він лише виконує свою роботу, покладаючись на те, що я прийняла слушне рішення.

– І з етичних, і з економічних міркувань?

Вона знизала плечима.

– За цих обставин, певна річ, знати ім’я замовника було перевагою. Але річ у тім, що після убивства він не зв’язався з нами. Не знаю, чому.

– Він не наважується.

Вона заплющилась, й Харрі