Ю. Несбе - Спаситель

теж завмерла. Він сподівався, що зайвих ускладнень не трапиться, що Холе второпає, що не має вибору: чи то він відведе його до Юна Карлсена, чи то, якщо це буде недоречно, покличе Юна Карлсена до себе у квартиру.

Тримаючи пістолет таким чином, щоб враз упав у вічі, він рвучко розчинив двері. Людина на майданчику, зітхнувши, позадкувала на кілька кроків. Ззовні до руків’я на дверях було щось причеплено. Букет квітів, загорнений у папір та целофан, а до обгортки прикріплено великий конверт. Він вмить упізнав її, хоча переляк змінив її обличчя, тихо промовивши:

– Get in here.[50]

Мартіна Екхоф завагалась, але послухалась, коли він підняв пістолет вище.

Він показав їй пройти у вітальню і пішов слідом. Ґречно запросив сісти у вухасте крісло, а сам сів на канапі. Врешті вона відвела очі від пістолета й глянула на нього.

– Даруйте, я не одягнений, – мовив він. – Де Харрі?

– What do you want?[51]

Її голос заскочив його зненацька. Спокійний, майже ласкавий.

– Мені потрібен Харрі Холе, де він?

– Гадки не маю, а навіщо він вам?

– Я ставитиму питання. Якщо не скажете, де Харрі Холе, доведеться вас застрелити. Зрозуміло?

– Не знаю. Тому стріляйте. Якщо це вам зарадить.

Він видивлявся страх у її очах. І не бачив. Може, річ у її зіницях, вони якісь дивні.

– Навіщо ви прийшли? – спитав він.

– Я принесла Харрі квиток на концерт, який обіцяла.

– А квіти навіщо?

– Миттєва примха.

Він підсунув до себе торбинку, котру вона поставила на стіл, пошукав усередині, знайшов гаманець та банківську картку. Мартіна Екхоф. 1977 року народження. Адреса: Соргенфрігата, Осло.

– Ви Станкич, – мовила вона. – Ви були у білім автобусі, адже так?

Він знов глянув на неї, вона очей не відвернула. Повільно захитала головою:

– Ви прагнете, щоб Харрі відвів вас до Юна Карлсена, ось чому ви прийшли, адже так? А тепер гадки не маєте, як вчинити, хіба ні?

– Мовчи! – кинув він, але якось мляво. Адже вона має рацію: все розпадалося, нічого не трималося купи. Вони мовчки сиділи у темній кімнаті, а знадвору миготіло слабке світло. Врешті вона озвалася першою:

– Я можу відвезти вас до Юна Карлсена.

– Що? – перепитав спантеличено він.

– Я знаю, де він.

– Де?

– За містом, у садибі.

– Звідки ви знаєте?

– Садиба є власністю Армії спасіння, а я опікуюся списками тих, хто нею користується. Мені телефонували з поліції, питали, чи можна ночувати там беззавадно найближчі кілька днів.

– Он воно як. Але чому ви прагнете відвезти мене туди?

– Бо Харрі вам цього не скаже, – просто сказала вона. – І тоді ви муситимете застрелити його.

Він глянув на дівчину. Й збагнув, що вона не жартує. Повільно кивнув.

– Скільки людей у тій садибі?

– Юн, його подруга й один поліцейський.

– Це далеко?

– Під час ранкових годин пік хвилин сорок п’ять дороги, але сьогодні неділя. Машина біля під’їзду.

– Чому ви мені допомагаєте?

– Я ж сказала вже. Я хочу, щоб усе якнайшвидше скінчилось.

– Чи ви розумієте, що коли обдурите мене, я пущу вам кулю у лоб?

Вона хитнула головою.

– Їдьмо просто зараз, – мовив він.

О 7:14 Харрі визначив, що живий. Усі нерви прошивало болем. А псяча зграя вимагала ще. Розплющивши одне око, роззирнувся. Одежу розкидано по всій кімнаті. Але принаймні поряд немає більше нікого. Рука спробувала схопити склянку на нічному столику. Не схибила. Склянка порожня. Він провів пучкою на дні. Облизав. Смакує солодким. Алкоголь випарувався.

Підвівшись з ліжка, Харрі схопив склянку й пішов до ванної. Уникаючи свого відображення у люстерку, налляв води у склянку. Випив поволі. Пси пручалися, але він перетерпів. Чергова склянка. Літак. Глянув на зап’ясток. Трясця, а де годинник? І котра година? Треба летіти, час додому. Але спершу треба випити… Він віднайшов штани й вдягнувся. Пальці ніби не свої, понабрякали. Сумка? Є. Несесер. Черевики. А де мобільник? Як крізь землю провалився. Він натиснув дев’ятку, номер адміністратора, й почув, як принтер за спиною чоловіка роздруковує рахунок, тим часом адміністратор двічі повторив, котра година, але так і не розібрав.

Потім він пробурмотів щось англійською, але й сам Харрі до пуття своїх слів не розібрав.

– Sorry, Sir, – відповів адміністратор. – The bar doesn’t open till three p. m. Do you want to check out right now?[52]

Харрі кивнув, намагаючись знайти квиток на літак у кишені куртки, що валялася в ногах ліжка.

– Сер?

– Yes. – Харрі, поклавши слухавку, відхилився на ліжку на спину, продовжуючи шукати по кишенях у штанях, але намацав лише двадцятикронову монетку. Й раптом згадав, де лишив годинник. Коли розраховувався за рахунком у барі, йому забракло кунів, тож він доклав у стос двадцять крон і вже попростував геть. Але не дістався дверей, бо, розчувши сердитий крик, відчув, як щось боляче вдарило по зашийку, й витріщився на цю ж таки монетку, яка дзвенячи крутилася біля його черевиків. Він повернувся до стійки, й бармен забрав у нього годинник як оплату рахунку.

Виявляється, кишеня у куртці порвалася, Харрі намацав квиток під підкладкою, глянув час вильоту. Тієї ж миті почув стукіт у двері. Раз, двічі, потім нетерплячіше.

Харрі майже не пригадував, що трапилось після того, як бар зачинили, тож, якщо стукають через цей часовий відтинок, то навряд чи йому слід сподіватися чогось доброго. Утім, може, хтось знайшов його мобільник. Він доплентався до дверей і трохи розчинив двері.

– Good morning, – мовила жінка за дверима. – Чи, може, він не добрий?

Харрі вичавив посмішку, обіпершися рукою об одвірок:

– Чого ви хочете?

Зараз, зачесавши волосся назад, вона ще більше скидалася на вчительку англійської.

– Укласти угоду, – мовила вона.

– Чому сьогодні, а не вчора?

– Бо хотіла знати, що ви робили після нашої зустрічі. Приміром, чи зустрічалися з хорватською поліцією.

– І тепер упевнились, що не зустрічався?

– Ви жлуктили у барі, поки він не зачинився, а потому доповзли до свого номера.

– Отже, шпигували за мною?

– Припиніть, Холе. Вам треба встигнути на літак.

Надворі на них чекала машина. За кермом сидів бармен із тюремним татуюванням.

– До собору Святого Стефана, Фреде, – мовила жінка. – Хутчіш, у нього літак за півтори години.

– Ви чимало про мене дізналися, – зауважив Харрі. – А я про вас нічого.

– Кличте мене Марією.

Башта величезного собору потопала у ранковім тумані, що оповив Загреб.

Марія провела Харрі просторим, майже незалюдненим центральним нефом. Вони проминали сповідальні, статуї святих, поряд яких стояли лавки для молитов. Із прихованих динаміків, мов мантри, лунали записані на плівку хорали, негучні й протяжні, мабуть спонукаючи до медитацій, утім, вони лиш нагадували Харрі про музику у католицькому супермаркеті. Вони зайшли