Ю. Несбе - Спаситель

зауважив, як напружилися м’язи на вузькому обличчі жінки.

– Ви хотіли, щоб я відкликала виконавця. Але тепер я усвідомила, що це неможливо. Одначе я повідомила вам ім’я замовника. Я не в змозі зробити щось іще, допоки він не зв’яжеться з нами. А чи ви, Харрі, виконаєте свою частину угоди? Врятуєте мого хлопчика?

Харрі не відповів. Крук несподівано здійнявся з гілки, на гравій дощем попадали краплі дощу.

– Гадаєте, ваш син зупинився би, зрозумівши, які у нього кепські шанси? – спитав Харрі.

Вона криво всміхнулась. Потім журливо захитала головою.

– Чому ні?

– Бо він безстрашний і упертий. Викапаний батько.

Харрі поглянув на цю тендітну жінку із гордо піднятою головою, і йому спало на думку, що він не певний щодо останнього.

– Мої вітання Фредові. Я викличу таксі до аеропорта.

Вона дивилася на свої руки.

– Чи ви віруєте в Бога, Харрі?

– Ні.

– Але заприсяглися його іменем, що врятуєте мого хлопчика.

– Так. – Харрі підвівся.

Вона дивилася на нього не підводячись.

– Чи ви дотримуєте свого слова?

– Не завжди.

– Ви не віруєте в Бога. І у своє слово теж. Що ж тоді лишається?

Він запнув куртку щільніше.

– Скажіть мені, у що ви віруєте, Харрі?

– Я вірю у наступну обіцянку, – сказав він, повертаючи, щоб піти навпростець через широкий проспект зі жвавим недільним рухом. – Що люди можуть дотримати обіцянки, навіть якщо не дотримали попередньої. Я вірю у новий початок. Я напевне не казав… – Він знаком зупинив таксі, що наближалося. – Але саме через це я служу у поліції.

Сидячи в таксі, Харрі збагнув, що не має готівки. Хоча знав, що в аеропорту Плесо є банкомати, які приймають картки VISA. Всю дорогу до аеропорту він крутив у руках двадцятикронову монетку. Думки про монетку, яка крутилася біля черевиків на долівці бару, й про першу склянку в літаку зборювали одна одну.

Вже розвиднялося, коли Юна розбудила автівка, що заїжджала у двір Естгора. Він лежав, уп’явши погляд у стелю. Ніч була довга, холодна, й він спав небагато.

– Хто це? – спитала Теа, яка ще мить тому міцно спала. У голосі проступав страх.

– Мабуть, інший поліцейський приїхав на чергування, – відповів Юн.

Двигун стих, ляснули дверцята. Отже, двоє. Обидва мовчать, безмовні поліцейські. З боку вітальні, де стояв охоронець, постукали в двері. Раз, потім другий.

– Чому він не відчиняє? – прошепотіла Теа.

– Цить. Може, він вийшов. У нужник.

Знову постукали. Гучно. Наполегливо.

– Піду відчиню, – мовив Юн.

– Стривай!

– Треба ж впустити їх.

Юн, перелізши через Теа, одягся.

Розчинив двері у вітальню. У попільничці на журнальному столикові димів недопалок, на канапі лежала вовняна ковдра. Знов стукіт. Юн глянув у вікно, але авто не побачив. Дивно. Він став просто перед дверима. Покликав нерішуче.

– Хто там?

– Поліція, – почулася відповідь.

Може, Юн помиляється, але йому почувся дивний акцент.

Знов стукають, він здригнувся… Простягнув тремтячу руку до руків’я, рвучко відчинив двері.

Він ніби наскочив на пружну крижану стіну, коли шпаркий вітер ударив в обличчя, сліпуче світло низького вранішнього сонця змусило його мимохіть заплющитись. На ґанку стояли дві постаті.

– Ви зміна? – спитав Юн.

– Ні, – відповів знайомий жіночий голос. – Усе скінчилося.

– Скінчилося? – здивовано перепитав Юн, затуляючи очі рукою. – А, це ви! Доброго дня!

– Це я, – відповіла жінка. – Можете збирати речі, ми відвеземо вас додому.

– Чому?

Вона розповіла, з якої причини.

– Юн! – покликала Теа зі спальні.

– Хвильку! – Він пішов до Теа, не причинивши дверей.

– Хто там? – спитала Теа.

– Вона допитувала мене, – відповів Юн. – Туріль Лі. З нею чолов’яга, наче теж на прізвище Лі. Кажуть, що Станкич мертвий. Застрелений цієї ночі.

Поліцейський, що охороняв їх, повернувся із туалету, зібрав речі й поїхав. А за десять хвилин Юн, закинувши сумку на плече, зачинив двері й повернув ключ у замку. За власними слідами пройшов уздовж стіни, відрахувавши п’ять дощок, повісив ключа на гачок, прихований за дошками. Потім квапливо пішов за рештою до червоного «фольксвагена-гольфа», який стояв з увімкненим двигуном, випускаючи білий конденсат. Він вмостився на заднє сидіння поруч з Теа. Щойно машина рушила, він обійняв дівчину за стан, потім нахилився уперед.

– А як усе було на контейнерному складі сьогодні уночі?

Туріль Лі кинула погляд на напарника, Улу Лі, що сидів поруч на пасажирському сидінні.

– Кажуть, Станкич ніби схопився за зброю, – мовив Ула Лі. – Тобто так видалося снайперу з підрозділу особливого призначення.

– А насправді не хапався?

– Залежить від того, що вважати зброєю. – Ула глянув скоса на Туріль Лі, котра через силу намагалася бути незворушною. – Коли його перевернули, виявилося, що ширінька розстебнута, увесь інструмент назовні. Очевидно, він просто хотів сходити за вітром.

Туріль Лі почервоніла й спохмурніла.

– Але це лише між нами, – мовив Ула Лі. – Ви ж розумієте, хіба ні?

– Тобто ви кажете, що отак просто застрелили його? – недовірливо перепитала Теа.

– Не ми, – сказала Туріль Лі. – Снайпер із спецпідрозділу.

– Гадають, Станкич щось почув і повернув голову, – зауважив Ула. – Куля увійшла за вухом і вийшла у місці, де був ніс. Сніп-снап-снуре… ха-ха.

Теа глянула на Юна.

– Йому б не завадило мати при собі набої, – замислено мовив Ула. – Незабаром сам побачиш його, Карлсене. Добре було б, якби ти його упізнав.

– Хай там як, а упізнати буде зовсім непросто, – сказав Юн.

– Так, ми чули. – Ула похитав головою. – Ця, теє… пантомімічна фізіономія. Цілковита дурня, як на мене. Але то все між нами, гаразд?

Певний час панувала тиша.

– Чи ви цілком певні, що то саме він? – спитала Теа. – Я про те, що обличчя ж спотворене.

– Вони упізнали куртку, – мовив Ула.

– Й усе?

Ула та Туріль Лі перезирнулись.

– Та ні, – сказала Туріль. – На куртці й на уламку скельця засохла кров. Зараз саме порівнюють цю кров із кров’ю Халворсена.

– Усе вже минулося, Теа. – Юн обійняв дівчину міцніше. Вона поклала голову йому на плече, він відчув пахощі її волосся. Незабаром він матиме змогу поспати. Довго. Поміж спинками сидінь виднілася рука Туріль, що лежала на кермі. Вона повернула на узбіччя вузької дороги, щоб розминутися з білим електромобілем, таким самим, який королівська родина подарувала Армії спасіння.

Розділ 25

Неділя, 20 грудня. Прощення

Діаграми та цифри на дисплеях, те, як ритмічно пищить лічильник серцевих скорочень, створювали оманливе враження, що все під контролем.

Рот та ніс Халворсена прикривала маска, на голові було щось подібне до шолома, реєстратор змін мозкової активності, за словами лікарки. Повіки темні, з темним мереживом судинок. Раптом Харрі спало на думку, що він ніколи ще такого не бачив. Ніколи не бачив, щоб у Халворсена були очі заплющені. За спиною розчинилися двері. Беата.

– Нарешті, – мовила вона.

– Я просто з літака, –