Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Тож, хто там має бути? — я приймаю його руку, він допомагає мені вийти на тротуар та платить водієві.

— Гадки не маю, — Оскар бере мене під руку, і ми йдемо до блискучих чорних парадних дверей Люсіль, осяяних ніжним вечірнім світлом. — Сім’я. Кілька друзів. Гадаю, мамі було трохи самотньо після операції.

У липні Люсіль зробили операцію на коліні. І, хоч це було звичайне планове втручання, вона змусила Оскара турбуватися про неї більше, ніж коли-небудь. Немилосердно з мого боку думати, що вона скористалася цим, щоб він більше нею переймався, але я думаю, що вона скористалася цим, щоб він більше нею переймався. Принаймні я кажу це тільки подумки.

— Треба тобі подзвонити у двері, — я дивлюся на дорогий букет, який тримаю в одній руці, та на пляшку дорогого червоного вина в іншій.

Він робить цю послугу, а за мить Джеррі відчиняє двері та впускає нас у дім. Мені приємно його бачити. Він найближчий, з ким я можу спілкуватися з Оскарової родини.

— Народ! Заходьте, — галасує він, цілуючи мене в щоку, коли я заходжу. — Усі в саду.

Люсіль має розкішну оранжерею за будинком, і, коли ми заходимо, вона вже повна сусідів, далеких родичів та її приятельок, які там обідають.

— Дорогенькі, ось і ви! — з’являється Люсіль і пропливає кімнатою, помітивши нас.

Оскар її обіймає, а я подаю подарунки, коли вона повертається до мене. Це відпрацьований рух, який я вдосконалила спеціально для привітання. Дати їй квіти — тоді не потрібно посилати незграбний повітряний цілунок. Але Люсіль лише дивиться на них і ввічливо всміхається, потім повертає мені.

— Будьте милою та підіть поставте їх у якусь воду на кухні, добре, моя люба?

«Милою? Люба?» — вона ще поводиться зі мною, мов з кухонною служницею, але ці слова в її словнику — це, наскільки мені відомо, щось нове, якесь підбадьорююче. Ми, напевно, до чогось рухаємося. Люсіль прямує в сад попід руку з Оскаром, залишаючи мені зробити те, про що попросили.

Я прилаштовую квіти у вазу, яку знайшла під раковиною, коли в кухню прослизає Крессінда. «Чудово. Дякую, Люсіль». Мені якось вдається не обмінюватися з нею більше, ніж словом-другим, навіть на весіллі я відкараскалася лише тим, що подякувала за її візит. До теперішнього моменту я гадала, що вона теж намагалася уникати контакту зі мною.

— Привіт, Лорі, як приємно тебе тут побачити.

— Дуже приємно знову з тобою зустрітися, Крессіндо, — брешу я. — Як тобі Брюссель?

Її посмішка «реклама дантиста» гасне. Я щойно зрозуміла, що вона сама хотіла згадати про свою присутність у Брюсселі першою.

— Фантастично! — фонтанує вона. — Тобто, я маю на увазі, ми дуже зайняті, але хто добре працює, той добре відпочиває, та-ак?

— Та-ак, — тягну я. Чому я постійно намагаюся імітувати цей бомонд? — Можу собі уявити.

— А ти колись бувала в Брюсселі?

Заперечливо хитаю головою. Можна було б подумати, що я вже мала побувати там, але Оскар завжди каже, що йому більше подобається приїздити додому. Я оглядаю кухню, думаючи, де краще розмістити квіти. Роблю рух, щоб поставити їх у центр кухонного столу — Крессінда підстрибує:

— Не сюди. Люсіль не любить квіти на кухонному столі.

Я посміхаюся та намагаюся забрати вазу назад, але вона сама її смикає, вода вихлюпується на її легку коралову сорочку. Ми обидві дивимося, як волога матерія прилипає до її кістлявих форм. Погляд у неї, коли вона відпускає вазу й здіймає очі, однозначний. Цій жінці я огидна.

— Ти це навмисно зробила.

— Що? Ні… — я майже сміюся, шокована її зухвальством.

— Усе гаразд? — Оскар з’являється у дверях, ніби там чекав, його очі нервово перебігають з мене на неї, з неї на мене.

— Просто чудово, — каже Крессінда, — твоя жінка щойно вихлюпнула на мене воду, — вона показує свій мокрий одяг. — Випадково, я певна, — вона посилає мені великодушний погляд, дивиться на Оскара з-під вій — театр, який демонструє, що вона прикриває мою огидну вдачу.

— Що? — він розглядає її вологу сорочку, потім вазу в моїх руках, спантеличений. — Чому ти це зробила, Лорі?

Факт, що він не зупинився й не подумав, чи вона бреше, для мене — мов червоний прапор. Я відкладаю його подалі, щоб подумати про це пізніше.

— Я не робила, — кажу, а вона непомітно пирхає та прикладає руки до грудей.

Намагаюся прочитати між рядками, щоб побачити, що насправді тут коїться. Щось намагається вирватися з Крессінди назовні.

— Я йду до ванної, спробую це якось залагодити, — вона повертається на підборах та роздратовано прямує коридором, залишаючи нас дивитися одне на одного через стіл.

Намагаюся знову поставити квіти на стіл, але він дотягується та забирає від мене вазу.

— У мами пунктик щодо квітів на кухонному столі, я знайду, куди їх поставити в холі.

Нарешті ми вдома. Усю дорогу в таксі ми шалено й люто мовчали. Зараз лежимо в ліжку, на відстані кількох дюймів, дивимося в темну стелю.

— Вибач, що я так одразу повірив Кресс, — каже тихо Оскар, перериваючи нарешті стіну мовчання. — Я мав стати на твій бік.

Під покровом темряви я вирячую очі, почувши оце скорочене ім’я.

— Я здивувалася з цього, — відповідаю. — Ти знаєш мене досить добре, щоб бути впевненим, що я не бігаю кругом і не поливаю людей водою.

Він мовчить якийсь час.

— Вона вся промокла. На якусь мить це здалося ймовірним — от і все.

Тепер моя черга мовчати. Чому він вирішив, що для мене було ймовірним облити Крессінду водою? Я щось пропустила.

— Здалося?

— Здалося що?

— Імовірним. Ти сказав, що могло бути ймовірним, ніби я могла хлюпнути водою на Крессінду. Тепер або ти думаєш, що в мене вдача шістнадцятирічного дівчиська, і я не здатна витримати самої думки про те, що ти приятелюєш зі своєю колишньою — а це категорична неправда, до речі. Або є ще якась причина, чому ти подумав, ніби я могла облити її водою. То що саме?

Уже темно. Але я чую, як він зітхає.

— Три дні — це довго, Лорі.

Ковтаю клубок у горлі. Не знаю, чого я чекала, але не цього.

— Що ти маєш