Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

Відколи Сара поїхала до Австралії, я доклала всіх зусиль, щоб бути найкращою дружиною у світі. Я призи могла б вигравати. А тепер він говорить мені оце. Що весь цей час він злигався зі своєю колишньою?

— Що мені не вистачає тебе, коли я там, — каже він. — А Кресс до біса очевидно демонструє, що була б щаслива зі мною зустрічатися.

— «Зустрічатися»? Як, до біса, жахливо по-паризькому! — кажу, майже регочучи від абсурдності, свідома того, що я на межі крику. — А ти хочеш зустрічатися?

— Я нічого не зробив, — палко каже він. — Присягаюся тобі, не зробив, Лорі.

— Але хочеш?

— Ні, — каже він, — справді, ні.

— Справді, ні? Що це значить? — Я знову майже кричу.

Він знов не відповідає мені — і це свідчить саме за себе. За хвилину-дві мовчанки я знову починаю говорити. Не хочу засинати у сварці, але мені потрібно це висловити.

— Можливо, настав час запитати про перевід назад до Лондона на певний час? Брюссель мав бути тимчасовим місцем?

Моє припущення зависає між нами в темряві. Я точно знаю, що він не хоче переводитися назад, що він тішиться роботою там. Може, нечесно з мого боку навіть запитувати його про це? Чи, можливо, нечесно з його боку просити мене терпіти те, що він працює з особою, яка з ним заграє? І не просто з особою, а з його колишньою?

— Або, може, ти хочеш, щоб я лежала тут щоразу, коли тебе немає вдома, і думала, чи це та сама ніч, коли Крессінда нарешті перейме тебе в момент слабкості?

— Цього не буде ніколи, — каже він, ніби я кажу щось безглузде.

— Ти сказав «справді, ні», — шиплю я. — Я запитала, чи ти хотів цього, і ти відповів «справді, ні». Це не те, що сказати «ні», Оскаре.

— І це, до біса, геть не те, щоб сказати, ніби я щось зробив, — розлючено відказує він.

Оскар так рідко кричить, що в тихій кімнаті це звучить ще жорсткіше. Зараз ми обоє відчуваємо біль.

— Ми казали, що не дозволимо нашому шлюбу постраждати через цю роботу, — проваджу я вже м’якіше.

Він перевертається до мене, говорить заспокійливо:

— Я не хочу ні Кресс, ні будь-кого, крім тебе, Лорі.

Я не рухаюся. Моя щелепа заклякла, ніби замкнена на місці.

— Ми не можемо постійно так жити, Оскаре.

— За кілька місяців має з’явитися можливість повернутися до лондонського офісу, — каже він. — Я прозондую ґрунт, гаразд? Вір мені, Лорі. Немає у світі нічого, чого я хотів би більше, ніж цілувати тебе на ніч кожного недільного вечора.

Я повертаюся до нього, приймаючи його оливкову гілку як символ примирення, хоча не повністю впевнена, що вірю йому достеменно. Не через Крессінду. Просто здається, що він іноді більш відданий своїй роботі, ніж мені. Ніби живе подвійним життям. Одне — тут, поруч зі мною, як мій чоловік, та інше — окремо від мене: жваві зустрічі та міські бари, модні прикиди, таємні оборудки, святкові вечері. Звісно, він ділиться зі мною крихтами цього, уривчасто, у нечастих фотоповідомленнях, але все ж я не можу позбутися відчуття, що він задоволений цим стилем життя — «і вовки ситі, і вівці цілі». Він дуже далеко відійшов від мого спокійного тайського коханця, картина на стіні в спальні видається скоріше фантазією, ніж спогадом.

— Слухай, ми одружені, Оскаре. Але це не означає, що ми можемо просто клацнути на кнопку й спрямувати всі наші романтичні думки й почуття вздовж одного-єдиного шляху. Іноді ми проходимо випробування. Не будьмо наївними.

Ми лежимо обличчями один до одного в темряві кімнати.

— А ти проходила випробування?

Я на секунду заплющую очі та вирішую не відповідати.

— Важливий той вибір, який ми робимо, коли проходимо крізь випробування. Одруження — це не лише офіційне підписання контракту, це вибір. І він означає, що я обрала тебе. Кожнісінького дня я прокидаюся й обираю тебе. Я обираю тебе, Оскаре.

— Я теж обираю тебе, — шепоче він, обіймаючи мене.

Я притискаюся до нього і відчуваю, як ми огортаємо своїми обіймами наш шлюб. Ми колишемо його — дорогоцінний, вразливий — між нашими тілами. Але залишається відчуття нестійкого пакту. І я ще довго лежу, стривожена, з розплющеними очима, після того як він заснув.

21 листопада

Лорі

— Лорі.

Оскар крутиться навколо мене в ліжку, будить від химерного сплутаного сну, який переслідує мене, навіть коли я прокидаюся. Блимають червоні цифри годинника біля ліжка — пів на шосту ранку.

— Лорі, — він цілує мене в плече, обіймає під ковдрами. — Ти прокинулася?

— Трохи, — шепочу, ще в неясному просторі на межі сну. — Ще ж рано.

— Я знаю, — каже він, його рука пласко й тепло накриває мій живіт. — Давай заведемо дитинку.

Я широко розплющую очі від несподіванки, від його слів.

— Оскаре…

Обвиваюся навколо нього, обличчям до обличчя, а він стогне й цілує мене, закриваючи мені рота, що б я не збиралася казати, обвиває мене ногами. Наш секс раптовий та стрімкий, ми обоє ще сповнені емоціями після бурхливої нічної розмови. Ми знову посперечалися або, точніше, мали розмову за обідом — як Оскар, можливо, перефразував це. Це моя помилка: я запитала його, чи він цікавився можливістю повернутися на певний час до Лондона. Це питання швидко стає табуйованою темою. Після того ми розкинулися на зім’ятих простирадлах, знову пов’язані одне з одним, знову обравши одне одного — на новий день. Не знаю, чи він дійсно мав на увазі це — про дитину, але принаймні зараз я знаю, що він думає саме про мене.

2016

Новорічні обітниці

1. Дитина! Ми з Оскаром вирішили, що в цьому році спробуємо. Ми говоримо про це знову й знову вже кілька місяців і домовилися, що з першого січня я не прийматиму пігулки. Відчуття таке, ніби готуєшся зробити величезний стрибок у невідоме.

Не думаю, що мені потрібні ще якісь обітниці. Цієї достатньо, щоб запровадити монументальні життєві зміни в цьому році. Правда ж? Оскар пообіцяв, що поговорить із босом про повернення до Британії. Якщо він більше часу проводитиме вдома, у нас буде набагато