Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Я втратив тебе після того на певний час, — його дихання зігріває моє вухо. — Я ненавидів це.

— Я теж.

Він дивиться вниз на мене, потім притуляє свого лоба до мого. У залі для мене більше нікого немає. Він, Джек О’Мара, я, Лорі Джеймс, і я заплющую очі, пригадуючи нас.

— Ти думаєш, нам завжди було призначено зустрітися одне з одним? — питаю.

У думках я погойдуюся в кабінці чортового колеса поруч із Джеком, наші голови закинуті, ми дивимося на зорі. Може, це вино, але шлунок мій тихенько повертається, коли він сміється мені у вухо.

— Не знаю, чи вірю у всі ці штуки про «призначення» чи «долю», Лу, але я завжди тішився, що ти є в моєму житті.

Він заглядає мені в очі, його губи так близько, я можу почути його дихання на своїх устах. Мені боляче.

— Я теж, — шепочу. — Попри те, коли я з тобою, це іноді крає моє серце.

Важко прочитати, що в його погляді. Можливо, смуток?

— Не треба, — каже він, — не кажи так більше.

Він гладить моє волосся, заводить його за вухо, можливо, щоб я краще чула його, але насправді він підносить губи до моєї шкіри так близько, що серце зупиняється.

— Нам обом надто багато чого втрачати.

— Я знаю, — кажу.

І я знаю. Бог відає, що я знаю. Мені так самотньо більшість часу, але те, що Оскар так довго не буває вдома, не виправдовує спроби пересікти дві лінії, яким пересіктися зась, бо в тебе на пальці шлюбна обручка.

— Ми вже не діти, — провадить Джек, його палець повільно кружляє внизу моєї спини, — ти дружина Оскара. Я бачив, як ти виходила за нього, Лорі.

Намагаюся відновити відчуття дня мого весілля, але все, що може пригадати моє підступне серце, — це промова Джека.

— Ти колись думав, що якби… — я зупиняюся, бо його губи швидко торкнулися шкіри за моїм вухом, коли він схиляє голову, намагаючись зупинити мої слова. Мені соромно від гострого нападу хіті, яка прошила мене всю — від вуха до низу мого живота. У мене перехоплює дихання. Я жадаю його з тією ж силою, з якою він лякає мене.

— Звісно, я гадав, що було б, якби, — каже він так тихо й так інтимно, що його слова течуть просто в мої вени. — Але ми знаємо, що, Лу. Ми одного разу спробували, пам’ятаєш? Ми поцілувалися, і це зробило лише гірше для нас обох.

— Звісно, я пам’ятаю, — видихаю я. — Пам’ятатиму це до самої смерті.

Він поправляє наші руки, його теплі пальці охоплюють мої. А потім він заглядає мені у вічі, та його погляд говорить усе, чого він сам вимовити не може. Його погляд тримає мій, поки ми повільно кружляємо, і я мовчки розповідаю йому, що я завжди мала його в моєму серці, а він мовчки розповідає мені, що в іншому місці, в інший час ми були так до біса близькі до ідеалу.

— Але що б там не було, — його рука прослизає в моє волосся, великим пальцем він водить по моїй вилиці, — і тому, що ми нарешті були чесними одне з одним, ти просто майже найдорожча людина для мене у світі, і це був єдиний у моєму житті найдивовижніший цілунок.

Я загубилася. Заблукала в його словах, у його руках, у тому, що могло статися.

— Ми могли… — я починаю, але не кажу більше ні слова, бо обоє знаємо: ми не могли.

— Не треба, — каже він, — ми всі там, де мали бути.

Я починаю плакати: надто багато вина, надто багато емоцій, надто багато мого життя піде сьогодні через ці двері. Він пригортає мене до себе та притискає губи мені до вуха.

— Не плач, — каже він. — Я люблю тебе, Лорі Джеймс.

Я здіймаю очі, не певна того, як розуміти його слова, а він дивиться вбік.

— Джеку?

Я повертаюся на голос Аманди, вона махає нам між танцюристами.

— Усе гаразд? — Вона переводить погляд із Джека на мене, її брови здивовано здіймаються, я проводжу руками по мокрих щоках.

— Вибач. Емоційний зрив, — рвучко схлипую. — Не зважай. Це вино. Я просто дуже сумую, що Сара їде, — кидаю на Джека швидкий погляд, не можу зустріти його очі. — Вибач, сорочку тобі намочила. Пришлеш мені рахунок з хімчистки.

Утомлена, я роздягаюсь і падаю горілиць на ліжко. Враховуючи кількість випитого вина, раптом відчуваю, що твереза, мов скельце. Я прокручую знов і знов усе, що ми наговорили сьогодні, і мені соромно, як легко основа мого шлюбу валиться під натиском. Правда полягає в тому, що я йшла по краю закоханості в Джека надто багато років. Це змусило мене зрозуміти дещо невідворотне, дещо, що наближалося довгий час: нам з ним краще буде одне без одного.

Мені треба вирвати з корінням Джека О’Мару зі свого життя. Він занадто вріс у моє існування, став частиною мене, а я — частиною його. Проблема в тому, якщо викоренити це все — воно вб’є нас обох, але я мушу піти на цей ризик. Заради мого шлюбу. Заради нас усіх.

12 вересня

Лорі

— Ти певний, що немає якоїсь особливої причини для зборів? — я запитую Оскара, коли таксі повертає на вулицю, де мешкає Люсіль.

Оскар хмуриться та хитає головою не відповідаючи. Не здивував. Я питала те саме вже кілька разів, відколи ми тиждень тому були приречені на «неформальні літні коктейлі» в його матусі. Люсіль ніколи не влаштовувала неформальної літньої випивки. Я рада, що Оскар зміг змінити для неї свої плани, хоча він вважає заважким уладнати їх для мене.

— Можливо, вона хоче зробити якесь важливе оголошення, — припускаю я. — Відпочинок в Іспанії?

Він закочує очі. З мого боку це дійсно егоїстично. Я — як ніхто інший — мала б розуміти, як це важливо, коли батьки є поруч. І, слід визнати, вона не так уже й докучала останнім часом. Люсіль пом’якшала в спілкуванні зі мною, відколи помер тато. Вона ніколи не вважала, що я достатньо добра для її дорогоцінного хлопчика, але не думаю, що хтось