Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

заручинах спільних друзів. У телевізійників і тих, хто працює на радіо, коло спільне: світ дуже тісний, особливо в Единбурзі. З вигляду стало зрозуміло, що вона хотіла там бути так само мало, як і я; ми розговорилися — ну і слово за слово, одне за одним. Я не чекав чогось більшого за звичайне, але якось вона, здається, стала частиною мого життя.

— Це серйозно?

Я припиняю їсти й дивлюся на Лорі.

— Ти просто як моя мама.

Вона закочує очі.

— Я ж лише спитала.

— Вона мені дуже подобається. Вона знає, чого хоче, і нам весело разом.

Ми замовкаємо, і я запиваю свій пудинг вином.

— Як подружнє життя?

Вона відсуває напівз’їдений десерт і підтягує до себе винний келих.

— Добре. Іноді засмучує, коли Оскара так довго немає, але так, — вона сміється злегка та знизує плечима. — Вибач. Запеклі молодята, фанати шлюбу.

— Вони — наступні, — я змінюю тему, киваючи на Сару з Люком за сусіднім столом. Лорі замислено дивиться за моїм поглядом.

— Ти колись шкодував, що ви не залишилися разом?

Мені не треба думати двічі.

— Боже, ні. Подивися на неї. Вона не припиняє усміхатися. Вона ніколи не була такою щасливою зі мною.

Очі Лорі зупиняються на Сарі.

— Я просто хотіла б, щоб вони залишилися тут. Мені її так не вистачатиме. — Вона допиває келих. — Де офіціантка? Мені треба ще.

Гадаю, я вже на один келих перебрав. Пикою в салат ще не падаю, але й не тверезий. Трохи згодом переходимо до бенкетної зали. Там грає група — звичайні, злегка загучні кавери. Я підхоплююсь і налаштовую маленький слуховий апарат, який установив коли нарешті зібрався та сходив до фахівця. Я не пробув у Шотландії так уже й довго. І те, що поїхав, було дуже добре для мого здоров’я — і фізичного, і ментального.

Аманда зникла, щоб зателефонувати комусь надворі, а за кілька футів від мене Лорі танцює з Люком. Я кажу «танцює», але воно більш скидається на акробатику: він підкидає її, як собі хоче, вона аж задихається від сміху.

— Гей, Фреде Астере, — кажу я та підходжу до них, коли група нарешті змінює ритм на щось спокійніше, — я тепер бачу, чого в Сари дах знесло.

— Ця жінка — моє серце, — переконано говорить він.

Я певний, що тут зіграло свою роль випите ним пиво, але його очі дійсно сповнені почуття. Тисну йому руку. Між нами завжди залишиться цей дивний зв’язок. Він першим опинився на місці моєї аварії, і, попри те, що я не можу доладно пригадати події, пам’ятаю, як він схилився наді мною. А тепер він із Сарою, і це може видаватися дивним, але все не так, бо вони створені одне для одного. Я не дуже добре його знаю, але, здається, він — чисте золото.

— Подбай про неї за нас, — кажу. — Нічого, якщо я вас розіб’ю?

Він крутить Лорі ще раз і пропускає її під своєю рукою.

— Вона вся твоя, друже.

Лорі здивовано здіймає брови на Люка.

— Я колись щось таке казала?

Він моргає та цілує її в щічку.

— Вибач, Лорі, мені все одно треба йти та поглянути на дружиноньку.

Проходячи повз мене, він шкіриться.

Лорі стоїть переді мною: очі сяють, уся розпашілася. Вигляд у неї такий, як раніше, — щасливий та безтурботний.

— Потанцюєш зі мною, Лорі? Заради старих часів?

Лорі

Я не знаю, що сказати, бо хочу сказати «так». Або, мабуть, якась маленька часточка мене цього хоче. Більша частина, поміркованіша, знає, що до Джека мені зараз не можна. Особливо, коли зважити, що я втратила лік келихам вина. Я п’яна.

— Прошу?

Я оглядаюся.

— А де Аманда?

Він куйовдить волосся рукою, знизує плечима.

— Вона вийшла зателефонувати, — хмуриться, — чи відповісти на дзвінок. Вона не заперечуватиме.

— Точно?

Він сміється, ніби це дурне питання.

— Вона не ревнива дурепа, Лу, і знає, що ти одна з моїх найдавніших друзів.

Я не можу стримати усмішки, бо так довго не чула його сміху, надто довго. Зараз пізно, світло приглушене, а його зелено-золотаві очі — такі ж зелено-золотаві, у які я глянула того грудневого вечора з верхнього поверху автобуса на Камден Хай Стрит. Ніби ціле життя спливло. Заради тієї дівчини я не можу сказати «ні».

— Гаразд.

Він притягує мене до себе, однією рукою обіймає талію, другою тримає за руку.

— Не можу повірити, що вона дійсно їде, — кажу я. — Це надто далеко.

— Усе буде гаразд, — мовить він просто мені у вухо. — У наші дні нічого вже не можна назвати словом «далеко».

— Але ж я не можу телефонувати до Австралії щодня, вона буде така зайнята.

— Телефонуй мені натомість, час від часу, — він притуляється щокою до моєї потилиці.

Це вже не за планом. Я прийшла сюди з наміром поводитись із Джеком (якщо він тут сьогодні буде) ввічливо та чемно — ні на крок більше, ні на крок менше. Але якось так сталося, що я танцюю з ним, його рука погладжує мою спину, і час, здається, зробив щось дивне, бо я вже не та Лорі, якою була кілька годин тому. Я та Лорі, якою була сім років тому. О Оскаре, чому ти не приїхав?

— Я пригадую, ти мені якось розповідала, як танцювала з хлопцем на шкільній дискотеці, — каже він і низько, горлом, сміється. — Дивися, мене не вдар головою.

Я притуляюся щокою до його грудей.

— Ми багато чим ділилися за ці роки. Правда?

— Забагато?

Я не можу відповісти йому чесно, бо маю йому сказати: «Так, забагато. Ти забрав забагато мого серця, і це не чесно щодо мого чоловіка».

— Ти казала Сарі, що я цілував тебе? Це тому вона не була на весіллі?

Я завжди знала, що він колись мене про це запитає. Є дуже мало причин, з яких Сара могла не прийти на моє весілля, і він, мабуть, дізнався, що в неї не було ніяких невідкладних сімейних справ.

— Так, але я не казала, що це ти. Я просто сказала, що таке трапилося.

Ми повільно кружляємо під мерехтінням вогнів, притислися одне до одного від плечей до стегон.

— Я не змогла збрехати їй