Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 34.2 -

– Я згодна, – кажу і головою киваю, щоб напевно. 

Мирон видихає, музиканти радісно кричать, а я продовжую ревіти. 

– Ну чого ти, маленька? – Мирон цілує моє обличчя, витирає кожну сльозинку, а мені так важко взяти себе в руки. – Я дуже тебе кохаю. 

– Я тебе теж, – шепочу.

Він одягає мені на палець обручку і дає квіти, обіймає міцно і не відпускає. 

– Поїдемо до мене? – питає Мирон, а я киваю, не задумуючись. Хочу залишитись тільки з ним. Без зайвих очей цілувати та шепотіти про почуття. 

Ми залишаємо ресторан, сідаємо в автомобіль і їдемо до будинку, в якому знаходиться квартира Мирона. Сьогодні ми тільки удвох, і розуміння цього не дає мені опуститися на землю. Я досі літаю, і це дуже приємне відчуття. 

Тримаю в руках квіти і дивлюсь на обручку. Вона неймовірно гарна і, мабуть, дуже дорога. Я розумію, що повинна відповідати статусу свого майже чоловіка, і шалено хвилююсь з цього приводу. 

– Давай мені квіти, – Мирон забирає букет, коли йдемо до ліфта. Він доволі важкий, тому мені стає значно легше. 

– Обручка дуже гарна, – кажу, коли піднімаємось ліфтом на поверх.

– Я купував її в Лондоні. 

– Отже, ти збирався зробити мені пропозицію ще до того, як пам’ять повернулася? – здивовано питаю.

– Саме так, – усміхається. 

Це дуже несподіване зізнання, але шалено приємне. Я знову розчиняюсь у цих відчуттях. 

Як тільки переступаємо поріг квартири, квіти падають на підлогу, а разом з ним і наш одяг. 

Мені здається, що це найкраще завершення цього вечора. Ми удвох в цій квартирі, мріємо про щасливе майбутнє разом і маленькими кроками починаємо втілювати ці мрії в життя. 

Наступного ранку прокидаюся раніше Мирона і йду в коридор, щоб підняти квіти з підлоги. Вази не знаходжу, тоді доводиться набрати воду у ванну і поставити їх туди. 

Приймаю душ, одягаю футболку Мирона на голе тіло і йду на кухню, щоб приготувати нам сніданок. Тільки от у холодильнику нічого немає, і це неабияк засмучує. 

– Доброго ранку, кохана! – руки Мирона огортають мою талію, і спочатку я лякаюсь, а через мить задоволено усміхаюсь. 

– Нам нічого їсти, – кажу, а він цілує мене в шию. 

– Так ми можемо одразу до десерту перейти, – його руки пробираються під футболку, а я кусаю уста від задоволення. 

Мирон саджає мене на стіл, а сам розміщується поміж моїх ніг. Збирається зняти з мене футболку, але мій телефон починає дзвонити. 

– Дай мені його, – прошу, і Мирон піднімає з підлоги сумку. Спочатку думаю, що це Олена Станіславівна. Мабуть, хвилюється, куди ми зникли, але це не вона…

Це моя мама…

Дивлюсь на Мирона – і не знаю, чи варто відповідати. Востаннє ми розмовляли на тій вечері. Батьки не знають, що я народила. Якось не наважилася розповісти їм про це після сварки. 

Я розуміла, що в передчасних пологах звинуватять Мирона. Батьки знову будуть тиснути на те, що сама я нічого не можу, і спробують мене забрати. 

– Не будеш відповідати? – питає Мирон. 

– Треба, – видихаю. Розумію, що мама не буде телефонувати просто так в неділю зранку. – Я слухаю!

– Ярославо, твій батько в реанімації! У нього серцевий напад! – кричить у слухавку мама. – Ти можеш приїхати? 

Я дивлюсь на Мирона, а він – на мене. Від шоку не знаю, що говорити, тому слухавку забирає Мирон. Він розпитує щось, але я наче крізь вату чую його голос. Стрибаю зі столу на підлогу і сідаю на стілець. 

У нас з батькам ніколи не було гарних стосунків, але він мене любив. Я це знаю. 

– Ясю, – Мирон сідає навпочіпки поруч зі мною і торкається долонею щоки. – Ти поїдеш до батька? 

– Так, – кажу, не задумуючись. – Треба. 

– Тоді зараз в маєток по речі і одразу в дорогу, – він підводиться на ноги і руку мені подає. 

– Ти хочеш поїхати зі мною? – розгублено дивлюсь на Мирона. – Після того, що мій батько говорив?

– Я – твій чоловік, Ясю, – усміхається Мирон. – Твоя підтримка, пам’ятаєш? Звісно, я поїду з тобою. Тепер тільки так. 

– Дякую, – встаю і міцно обіймаю його за шию. – Я дуже тебе кохаю.

– І я тебе. Що б не сталося, я буду поряд. Обіцяю тобі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍