Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Морепродукти вже не лізуть, але краще дивитися на них, ніж спостерігати, як монстр підіймається і підходить до мене, відсуває сусідній стілець і сідає поруч. У нас що сімейні посиденьки, чи що? Ми вороги, що б там він собі не надумав, нічого цього не змінить. Якесь неприємне відчуття всередині, невизначено смикаю плечима, але воно не йде. Це все ті слизькі штуки винні, гребінці, у мене від них, судячи з усього, нетравлення. Точно, точно, це все морські гребінці! Тому мені так зараз погано, ні від чого іншого. Набираюся сміливості, розуміючи, що він чекає, коли погляну на нього, тому мовчить.

Чорні очі дивляться на мене якось дивно, без ворожнечі, чи холоду, але й без особливої приязні. Опускаю погляд і нервово стукаю пальцями по столу, чекаючи на його запитання. Це ж допит зараз буде, так?

- Для простої сільської дівчини тебе якось не особливо вразили розкіш і надмірності, - скоріше не запитує, а резюмує монстр, тільки потім цікавиться. - Чому?

І що я, на його думку, маю відповісти на це запитання? Та й узагалі, навіщо мені відповідати? Розповісти, чи що, всю історію своєї родини? Що колись моя мати була донькою пана, і на мене чекали в майбутньому бали та безнапасне заміжжя, а не кухня і роль довічної няньки своїм сестрам? Хіба це має значення? Дідусь помер рано, його брат привласнив титул і вигнав мою матір разом із батьком і мною з власного будинку. Той час ніколи не асоціювався в мене зі щасливими днями, хоча я багато чого не розуміла в тому віці. Лише одне врізалося мені в пам'ять: розкіш і гроші не роблять тебе щасливим.

- Ти відповіси? - нагадав, що це допит, монстр.

- Скажу так, - відчуваю гнів від того, що мене змушують відповідати, - у кожній дівчині має бути загадка. І ця - моя.

Йому не сподобалася моя відповідь, на мить він скривився і стиснув зуби так, що затремтіли вилиці. Стримується?

- А твій чоловік? Хто він? - запитує він зі сталевими нотками в голосі, і я здивовано підіймаю на нього очі.

У сенсі "хто"? Ти ж, дивак! Так добре, що я це вголос не ляпнула! На слабо, чи що, бере? Ну, на це я ніколи не поведуся і не визнаю його маячню!

- Хто батько твоїх дітей? - уже не на жарт заводиться монстр.

Дітей? Яких ще дітей? А, він про сестричок моїх, чи що?

- А тобі яке діло?

Ось тепер я точно його розлютила, бо навіщо він потягнувся до стегна, де зазвичай у нього висить меч у піхвах? Добре, що він його десь забув, а то вже б погрожувати почав. Зупиняю бажання сховатися під стіл від його крижаного погляду, це в будь-якому разі не допоможе.

- У мене немає, і ніколи не було чоловіка, - відповідаю, роблячи акцент на тому, що його і зараз немає.

- А діти? - не відстає монстр.

- А діти не тільки від шлюбу з'являються, не знав? - знущаюся з нього, за що й отримую.

Він буквально секунду розмірковує, а потім дивиться на мене якось по-новому, немов я якась занепала жінка, не менше. На мить мені захотілося обуритися, але потім вирішила, не важливо, що він там думає, я-то знаю правду. Чекаю, коли він змінить тему на менш особисту та у справі, але він вирішує, що цього мало.

- Ти його кохала? - дивне запитання, але формулювання ще дивніше.

У сенсі кохала? Я що зараз кохати когось не можу?! Та що він собі дозволяє?!

- Не твоя справа! - стукнула рукою по столу, піднімаючись на ноги. - І взагалі, навіщо викликав? Допит влаштовувати? У в'язниці зі щурами й то спілкуватися приємніше!

Від надто рішучого погляду монстра стає ніяково, чисто інстинктивно подаюся назад, але не встигаю. Він різко підводиться зі стільця і хапає мене за руку, тягне на себе. Звалююся на нього, намагаюся піднятися з його колін, але в мене не виходить. Одна його рука боляче стискає мої обидва зап'ястя, а друга притискає за талію, щоб не могла піднятися. Занадто близько, його дихання обдає теплом обличчя, поки я злякано дивлюся в бездонні чорні очі й знову бачу іскорки в безкрайній темряві.

Не встигаю пискнути, його прохолодні губи торкаються моїх, і мене затягує кудись у темряву.