Публій Овідій Назон - Метаморфози

/210/ Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю, —

«Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний

Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

/220/ Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі

Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом,

Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув.

Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

Скеля не дуже стрімка, звіддаля до людини подібна.

Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

/230/ Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

Сину Пеанта{432} вручаєш. Слугуючи, той роздуває

Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев’ячій шкурі

Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

/240/ Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці

Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,

Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

Віддані ваші серця; не кляніть цього полум’я марно:

/250/ Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає.

Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті,

Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі

Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду, —

Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

/260/ Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне, —

В попіл Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі

До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши,

З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось.

Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем,

Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла,

Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

/270/ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

Вірна Іола була. Їй звіряла вона свою тугу,

Їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

/280/ Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена

Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

День наставав, коли мав трудівник народитись великий —

Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

/290/ Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —

Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах{433}.

І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар

Перед дверима, насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

/300/ Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —

Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

Що й кам’яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські