Публій Овідій Назон - Метаморфози

Зглянутись молять богів, утішають мене в моїх муках.

Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

/310/ Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

„Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку:

Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!“

Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками

З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

/320/ Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

Барви своєї, на вид невпізнанною стала{434}, одначе.

А через те, що брехнею взялась помогти породіллі, —

Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

«Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —

/330/ Я народилась од другої — вродою перша Дріопа

З-між ехалійських{435} дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

Звідавши силу того, кому Делос покірний{436} і Дельфи,

Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.

Озеро є, берегами своїми похилими схоже

На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.

Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,

Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.

/340/ Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа{437},

В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

/350/ Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:

В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може.

Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі

Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.

З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —

Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.

Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта

Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди

Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.

Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,

/360/ Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,

Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити.

Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.

Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько

Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,

Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,

Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.

Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе

Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно

Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може

/370/ Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:

„Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —

Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!

Чесно жила я; коли щось приховую — хай нині всохну,

Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.

Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!

Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто

Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.

А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився

Й сумно сказав: „Моя мати живе під цією корою“.

/380/ Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває

Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.

Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!

Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,

Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.

А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,

Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,

Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!

Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну

Вже затягає кора, у верхів’ї зеленім гублюся.

/390/ Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки

Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне“.

Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;

Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена

Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,

Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом

Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,

З ледве помітним пушком,