Публій Овідій Назон - Метаморфози

течію подолаю!» — промовив.

І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

/120/ Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,

Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,

Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.

І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом

Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.

Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками

/130/ Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти», —

Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».

Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

Жертву Кенейцю{417}-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

Взявши Ехалію{418}. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

/140/ Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

Прагне Амфітріонід{419}. Налякавшися зради нової,

Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

Так побиваюсь? Хіба що суперниці, — каже, — на втіху.

Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?

Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

/150/ Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

Ліхасу{420} згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

/160/ Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.

Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —

З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —

То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,

То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.

/170/ Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну

Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.

Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров’ю.

Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні, —

«Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!

Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку,

Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене

Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу

/180/ Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

Я Бусіріда{421} зборов, що невинною кров'ю мандрівців

Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський{422}

Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий{423}?

Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув{424} я?

Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських{425},

І в Партенійських гаях{426}. Завдяки вашій доблесті, руки,

Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс{427}.

/190/ Яблука вами зірвав{428}, що дракон їх беріг невсипущий.

Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась

Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

Мало того: лиш побачив я коней фракійських{429}, що ситі

Кров’ю були, біля ясел, набитих тілами людськими, —

Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

Здавлена цими руками Немейська громада{430} простерлась.

Небо на шиї тримав{431}. Натомилась давати накази

Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.

/200/ Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі

Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів’ями Ети,

Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі.

То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

То по дорозі дерева ламав, то