Публій Овідій Назон - Метаморфози

натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:

Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.

Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду

Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця“.

Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене

Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився,

Словом таким обізвавсь: „Не язик, а рука — моя сила.

/30/ Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!“

І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно,

Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.

Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі,

Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.

Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —

Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.

То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.

То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.

Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.

/40/ Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі

Б’ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда.

То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,

Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові

Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,

Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.

Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,

Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,

Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:

Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати.

/50/ Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався

Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий

Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши,

Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)

Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,

Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову,

Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.

Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу

Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,

Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись

/60/ З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном

Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.

М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:

Змієм роблюся в’юнким, висковзаю із рук йому спритно.

Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,

Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.

Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:

„Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски!

Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській{413}

Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.

/70/ Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —

Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці

Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.

Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона й поростала

Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.

Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою

Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям“.

Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув

Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.

Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.

/80/ Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє,

Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.

Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене,

Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю

Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.

Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,

Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.

Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,

Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достатку зробили».

Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,

/90/ Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала

Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки

Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

Стали спокійними знов, щоб, опавши, розбурхані води

Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба.

Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

/100/ То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе{414}!

Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

В отчий вертаючись край, зупинивсь над бурхливим Евеном{415}.

Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.

Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),

Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

«Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала,

/110/ Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

Взяв калідонку герой аонійський{416} і Нессу довірив.

Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев’ячу шкуру.

Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув, —

«Вже як почав я плисти —