Публій Овідій Назон - Метаморфози

йому, в горло,

/820/ В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

Діло звершивши своє, покидає багатий плодами

Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.

Солодко сон Ерісіхтона крилами ніжними все ще

Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне,

Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,

Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —

Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти

В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.

/830/ Тут же б із’їв усе те, чим багаті повітря, і землі,

Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:

Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити

Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині

Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.

Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає

Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,

Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:

Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи, —

Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,

/840/ Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом

Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову

Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній.

Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно

Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи, —

Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним

Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась

Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько!

Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі

Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:

/850/ „Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне

В мене дівоцтво відняв!“ — це Нептун був, кого закликала.

Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею

Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий

Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.

Власник, на неї зирнувши: „О ти, хто шматочком поживи

Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив, —

Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку

Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!

Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,

/860/ На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.

Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались“.

Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї

В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:

„Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,

Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.

Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє, —

Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,

Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла“.

Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —

/870/ Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо:

Знову й знову її продавав, а вона замінялась

То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха. —

Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.

Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі

Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:

Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,

Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,

/880/ До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.

Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією.

То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами, —

Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене,

Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.

Книга дев'ята

Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,

Просить Нептунів герой{410} оповісти, й Потік Калідонський

Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:

«Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями

Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці,

Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.

Що переможець такий — це велика для мене розрада.

Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка

Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?

/10/ Навперебій домагались її женихів цілі юрми.

З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.

„Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!“

Те ж саме мовив Алкід{411}. Усі інші нам двом поступились.

Вабить Алкід його сватом — Юпітером{412}, славою грізних

Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.

Я ж на те: „Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає

(Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря

Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.

Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись, —

/20/ Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.

Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,

Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.

Ти