Публій Овідій Назон - Метаморфози

і сам я на вітті

Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:

„Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані“».

Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.

Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння

Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,

Бог калідонський{408} звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,

/730/ Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.

Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,

Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають.

То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким

Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї

Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;

Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,

Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою

Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

Так і жона Автоліка. Донька Ерісіхтона може

/740/ Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник,

Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.

Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;

Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.

Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,

Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола

Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.

Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,

Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити

Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять,

/750/ Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся

Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.

Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей{409} не вагався й на нього

Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали

Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши, —

„Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий, —

Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!“

Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.

Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же

Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,

/760/ Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.

А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,

Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом

Б’є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,

Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим.

Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,

Зважився лютий топір одвести від священного дуба.

Та фессалієць на те: „За побожність прийми нагороду!“

Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив, —

Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.

/770/ Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:

„Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,

Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,

Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю“.

Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте

Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю

Падає — широко ліс під його тягарем вилягає.

Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,

Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися

Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.

/780/ Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —

Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.

Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось

На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера:

Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині

Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі

Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї

З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:

„Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце,

Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.

/790/ Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,

І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні

Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива

Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.

Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.

Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними“.

Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,

В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,

Що називають Кавказом її, зупинила драконів.

Поле було кам’яне, де й побачила німфа Голодну:

/800/ Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.

Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,

Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби;

Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;

Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.

Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього;

Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;

Від худини їй суглоби побільшали; повипинались

Чашки колін; величезними ґулями видались п’яти.

Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —

/810/ Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,

Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла, —

Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає,

В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —

Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу

До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця

Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним, —

Пізня була тоді ніч, — обома обнімає руками;

В нього вдихає себе: проникає в уста