Публій Овідій Назон - Метаморфози

Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта{406}.

В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —

/630/ Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,

Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.

В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.

Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні

Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:

Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.

Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку, —

/640/ Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув,

А господиня заслала її полотном груботканим.

Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату

І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх,

Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

/650/ Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

Час непомітно спливав. Там, у закутку, з бука цеберко

Вухом кривим на кілку, що в стіну був забитий, висіло.

Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові

Поручні й ніжки. М’який очерет — постіль заміняє.

Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.

/660/ Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

Врешті, боги прилягли. Підіп’явшись, Бавкіда тремтливо

Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши,

Діви Мінерви двоколірний плід{407} подала до обіду —

Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,

/670/ Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —

Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

Й свіжі, в широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі

Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.

/680/ Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.

Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих.

Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

/690/ „Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо,

Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

Разом рушайте!“ Старенькі — не проти: з ціпком у правиці

Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.

Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

/700/ Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя, —

Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире.

В мармур подвір’я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

„Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче й дружино,

Мужа достойна свого“. Пошепталися ті між собою,

І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

„Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові, —

/710/ Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась“.

Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

Стали вони перед східцями храму, й про давні події

Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —

Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

Листя рясне. „Прощавай!“ — він їй шепче. „Прощай!“ — одночасно

Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

/720/ Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній

Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),

Що сповістили про це. А до того ж