Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

звісно, на тверезу голову то все аналізувати… Але трошки попрацювавши над ними, додавши їм більшої виразності, так би мовити, вдалося створити більш-менш цікавий компромат. Але усе мало бути вкрай правдоподібно, тож нашим вдалося у певний спосіб передати той компромат до Москви.

Ми стали чекати, що Сталін з переляку, дізнавшись, що його найближче оточення — німецькі шпигуни, почне махати шаблею наліво і направо. Але у відповідь була тиша. Якийсь час. Гайдріх вже було вирішив, що компромат не спрацював або ж Сталін увімкнув мізки і вирішив пощадити своїх героїв. Яким же було наше здивування, коли один із наших агентів передав Гайдріху ту саму папку з нашим же компроматом на Тухачевського… Тільки, знаєте, Алексе… таким, доповненим та допрацьованим… Наче над ним хтось ще й окрім нас попрацював… Наш агент повідомив також, що компромат отримав через совєцьку резидентуру… Уявляєте? Виходить, або доведений до психозу Сталін просив нас повернути йому ці злощасні документи знову, тільки більш офіційним шляхом, щоб він міг ними належно цього разу скористатися, або ж Москва з нами затіяла свою гру…

Гайдріх, якщо відверто, перелякався, вирішив, що це провокація, і поки наша затія не вилізла нам усім боком, потрібно першим про усе доповісти фюреру, подавши інформацію у потрібному, вигідному світлі.

Вже не знаю, яка на ту мить поміж Гітлером та Сталіним кішка пробігла, та, на диво, фюрер, переглянувши документи, сказав, що більшого сучого сина, ніж Сталін, годі шукати, і якщо цей компромат якось наблизить торжество «дранг нах остен», то він наполягає, аби дати йому хід…

Отакий неочікуваний чудесний поворот стався, Алексе! Ми прагнули зруйнувати потенційний союз Гітлера і Сталіна, але, видно, у фюрера були власні далекоглядні плани. Що ж… Сталося так, як сталося. Ми більше не хотіли ризикувати і, оскільки тепер усе відбувалося з відома фюрера, я особисто організував цілком пристойний канал для передачі Сталіну оновленого компромату на Тухачевського — руками чехословацького президента Бенеша… Усе, як він хотів! — розсміявся Шелленберг. — Мені було відомо, що у Бенеша завжди були свої рахунки з Москвою. Він погодився виконати цю невдячну роль і справді заслужив більшої поваги від рейхсканцлера, ніж ото нещодавно у Мюнхені… Щодо Сталіна, як ми і розраховували, він, отримавши готовий і незаперечний компромат, який здійснив перед тим такий кругообіг, зніс багато голів. Чи не всьому генералітету…

— Так, я чув, — погодився Марко. — На Даунінг-стріт довго обговорювали ці події… як Сталін знекровив власну армію. Пам’ятаю, усе це тоді викликало чималі дискусії й обурення в європейських колах, і Сталіну довелося виправдовуватися мало не перед усім світом, що усі ті жорсткі міри були обґрунтованими, бо його власні полководці — зрадники і німецькі шпигуни…

— Так… — гмикнув у відповідь Шелленберг. — Виявилось, Сталін носиться із власного величчю навіть більше, ніж наш фюрер. Але я розповів вам, Алексе, усе це не для того, щоб посміятися над двома старими дурнями. Бо вони не такі вже й дурні. А виключно задля того, щоб ви зрозуміли, якого рівня люди стоять за бажанням повернути Німеччині втрачений розум.

— Гайдріх? — перепитав Марко.

— І не тільки… — кивнув Шелленберг. — Ми прекрасно усвідомлюємо, що не з Москвою нам потрібно об’єднуватися, а проти Москви, — додав він. — Ідея зближення Великої Британії та Німеччини без Гітлера для спільної боротьби з СРСР — ось яка мета рухає нами! У цьому, як ви розумієте, можливість укріплення та збереження й Британської імперії.

— Воістину, мета шляхетна…

— І ось вам, Алексе, відповідь, — знову промовив Шелленберг, — чому я зараз спілкуюся з вами так відкрито, чому іду ва-банк. Наша бездіяльність погубить усе, і скоро може виявитися, що ми запізнилися… Гітлер домовиться зі Сталіним… Чорт знає, що ним керує… І замість «дранг нах остен» цілком може розпочатися «офензів ім вестен»…

— Гаразд, Вальтере… Що, на вашу думку, я маю зробити? Як допомогти?

— Усе просто, — проказав Шелленберг. — Ви відомий журналіст, вхожі в усі оті кабінети і кола на Даунінг-стріт. Ви знайомі з найповажнішими людьми Англії… І якщо ви погодитеся допомогти нам, німецьким патріотам, в організації перемовин із британським урядом…

— Я обіцяю вам, Вальтере, що зроблю усе, що зможу, — згідно хитнув головою Марко. — Ця тема дуже мені близька. І якщо відверто, я захоплююсь вашою мужністю.

— Гм-м… — проказав Вальтер, — мусив же я хоч якось виправити ситуацію, щоб ви після тієї пригоди з кабаном не вважали мене закінченим боягузом. А тепер повернімося, доки Мартін не настрочив доповідну просто на коліні. Скуштуємо на десерт «Шварцвальдського лісу», якщо, звісно, дами нам залишили щось…

* * *

Усі події останніх днів видавалися якимось химерним маренням.

Особливо зараз, коли вони з Елізабет пливли на диво спокійним Ла-Маншем з порту Кале у напрямку Дувру.

У бінокль, який Марко спеціально попросив у котрогось із матросів, уже можна було розрізнити його стрімкі білі скелі. Ще якась година — і вони опиняться на англійському березі.

З Дувру необхідно було терміново відправити до Мюнхена телеграму Кривицькому. Попри усю химерність їхньої зустрічі той був цілком реальним, а не тінню з минулого. І він, мабуть, уже зачекався звістки від Шведа.

За інших обставин Марко 6 не хвилювався так… Рятуючи власну шкуру, Кривицький міг би сто разів перепродати себе та свою інформацію будь-кому, хто гарантував би йому елементарно — безпеку… Та у Кривицького у Меммінгені була сім’я. Тож просто так, без гарантій віддати себе у будь-які руки він не міг. Сім’я, родина — обтяжуючий фактор для кожного розвідника. Особливо для совєцького перебіжчика.

Слабке, найменш захищене місце, на яке тиснутимуть навіть ті, хто обіцяє порятунок.

А щодо колишніх господарів Кривицького — чекістів із Луб’янки, — у них не буде жодних сентиментів ні до зрадника Вальтера, ні до до Вальтерової родини. Вальтеру це добре відомо, і він не робитиме необдуманих кроків.

Кривицький чекатиме звістки від нього, Марка, бо вірить йому, вірить, що коли він поручиться, то британці дотримають слова.

Швед гмикнув собі під носа: чи міг він сам тоді у Стамбулі розраховувати на таке милосердя від Вальтера? Навряд чи. Миттєва куля у лоба — і то у кращому випадку.

А інший Вальтер, котрий Шелленберг?

Ліза пригорнулася до нього, змусивши виринути з роздумів.

— Люба, на палубі аж занадто свіжо… Може, я проведу тебе всередину, зігрітися? — запитав Марко, цмокаючи її у холодного носа.

— Ти хочеш мене спровадити, щоб самому стояти отут в образі замисленого ковбоя і зваблювати інших жінок? — розсміялася вона.

— Ковбоя? Інших жінок? О,