Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Савіцький наполовину підвівся на підстилці і голосніше промовив:

— Дякуймо Богові за сьогоднішній день і пообіцяймо йому бути добросовісними. Мій батько — світи йому Боже — вчив так: чи ж Господь покине добросовісного? Нізащо в світі.

— Нізащо в світі! — мимрили бутинарі хором.

— Так, — прошепотів дещо голосніше Цвилинюк, — за сьогодні дякувати, за погоду дякувати, а за людину найбільша подяка.

— Найбільша подяка, — повторило сонне відлуння.

Вторячи водам, муркотів старий Кочерган, як хвиля, яка все сильніше набігає на один і той самий валун.

— Так, так. Фока-панич, батько-мати, Петрицьо-годувальник, Максим-Андрій, рятівники, а найдужче Іванисько тримав з лісом вірний реваш.

— Вірний, — погоджувалося сонне відлуння колиби.

— Хіба ж я не казав? — знову трошки голосніше прошепотів з легкою усмішкою Цвилинюк. — Кого шукає реваш? Людину.

— Лю-ди-ну, — ділило розсипчасте відлуння колиби, яка вже засинала.

Лежали клубком коло ватри, Гарасимко захихотів і залепетав:

— Я ж казав! Хто найхитріший?

— Найхи-найхи-найхитріший, — приколисувала сама себе спляча колиба.

Старий Кочерган твердо підсумував:

— Бог найласкавіший.

— Найласк-найласк-найласка, — видихнуло гаснуче відлуння сплячої колиби.

VIII. Електрика

Нижній порташ з колибами нагадував уже мале поселення, а всередині колиби шуміло, як на базарі, коли крізь сніги і замети прорвався до лісосіки не надто набожний гість. Вісімдесятилітній мандрівний полатайко горщиків, котрий після важких двадцяти п’яти років суворої військової служби, а ще чергових двадцяти років валандання по світі, звідкись з кінця світу приплівся у гори вже кілька років тому і тут залишився.

На бутин ніхто його не запрошував і ніхто не знав, чого він приліз, та, мабуть, з цікавості, а може, від бідності чи від зимової нудьги, бо глиняних горщиків на лісосіці практично не було, переважно яворове начиння або мосяжне.

Полатайка звали «Панцьо», або «лисий Панцьо», але ніхто насправді не знав, чи це його ім’я чи пестливе від слова «пан». Через лице і чоло приблуди проходила глибока борозна старого шраму, в роті — щербини і залишки зубів, попри те, що були сильно побитими, міцно трималися, наче заповзялися аби не випадати. Ногами він плівся невпевнено, але наполегливо, а сиві очі солдата чи рибака хижо чіплялися.

Втім, хто міг би сказати, що було більш дивним: лице Панця чи його ноги, а радше його штани! Адже це були подаровані йому — про що в Жаб’ї знали — Танасієм Уршегою незнищенні гачі, які, давно втративши червоність, повернулися до вовняного брудно-збитого кольору, які дивували людей по дорогах, смішили по храмах, жахали на бутині, а все через страшний контраст між вперто комічним виглядом і твердою підштанною дійсністю. Отже, негнучкі, грубі штани трималися на ногах гладко, можна б сказати, що обтягають тугі члени, особливо тому, що завдяки надмірній довжині вони відразу ж над ступнями збивалися в округлі бані. І достатньо було згинання ноги чи стискання сукна, як відразу ж виявлялося при будь-якому світлі, крім темної ночі, що вони закривають залишки гомілок, стручки, тонші від засохлих патичків. Ця дійсність і ці декорації протвережували жаб’ївських дотепників, бо свідчили, що цілу постать Панця не ноги, а Ласка Божа і людське милосердя носять дорогами і бездоріжжями цього світу.

Це був особливий бувалець. Жодна мова, про яку коли-небудь чули в горах, не була для нього чужою: німецька, мадярська, італійська, єврейська, румунська, а навіть французька і турецька. Видавалося, що він прийшов не тільки грітися коло ватри, але й коло молоді. На початку він вперто не приймав жодних почастунків із досить щедрих запасів колиби. Не торкнувся ані солонини, ані гуслянки, ані навіть кулеші. Їв власні сухі пляцки і запліснявілі картоплини, а, не зважаючи на зиму, він ще ловив на вудку форель і пік її на вогні. Цілком оригінально він просвічував бутинових робітників на тему широкого світу. Власне він був маломовним, але кидав слова терпкі, гіркі і важкі, хоч часом і цілком незрозумілі. Врешті-решт він усіх смішив, його жаліли і любили. Цілими днями він супроводжував спузара Петриця, допомагаючи у випалюванні десяти складених шарів — глини і випаленого до попелу дерева, — які служили для посипання вичовганих у снігу колій там, де звозили дерево саньми. Вони відразу зійшлися, хоч Петрицьо, як завжди, з удаваною поважністю постійно кпив з Панця і навіть дражнив його. Панцьо терпляче за власним бажанням цілими днями посипав вичовгані стежки, тому робітники постановили, що йому треба платити поденне, щоб і він щось заробив, і Фока вписав його на головний реваш.

Зимове свято Богородиці припало на суботу і упродовж двох святкових днів робітники відпочивали. Маючи ще у свіжій пам’яті реваш Фоки, декотрі з них фантазували, планували вголос, як вони розбагатіють, як збудують нові хати, докуплять землі, вигодують гарні корови. Фока напівжартома снував ще сміливіші мрії про засклені двори, про нові церкви і каплиці, а Савіцький таємничо промуркотів: «такі освітлені, як ми бачили одного разу…». І ще далі: як вони будуть розводити городи, сади, квітники, такі, як у широкому багатому світі.

Петрицьо, ніби серйозно, витягав із Панця його думки, щоб посміятися. Панцьо кашляв, промовляв крізь кашель, часто затинаючись:

— Я бідний, певно через те, що дурний. А дурний, бо бідний. Так це вже крутиться і не вискочиш. Але скажу вам чесно, гроші все псують.

Петрицьо запитав:

— І що ж псують, може нам і здоров’я зіпсують?

— Здоров’я перш за все, — підтвердив Панцьо.

— Може, ми розхворіємося, якщо перестанемо їсти гнилу картоплю?

Панцьо викашлював:

— Розхворієтеся, це точно, але на цьому не закінчиться. Коли набудуєте за великі гроші, будуть будинки, як у багачів, як в Коломиї, як у Будапешті, як там в Кремсі над Дунаєм, ну і костели, і все таке, що є у багачів. Та й що кому з цього? В тих будинках люди недобрі, черстві. Добра людина тільки у такій хаті, що прилягає до тіла так тісно, як сардак.

— А багач недобрий? — цікавився Петрицьо.

— Не може бути добрим, бо не має часу і не хоче. Бог тому й називається Бог, що він багатий. І що? Якщо він справді багатий, тоді він не є ніяким Богом, бо недобрий, а якщо він бідний, то такий самий Бог, як і я.

Слухачі голосно сміялися, майже з захопленням, а Панцьо підозріливо дивився, думав, кашляв і сміявся далі.

— А який же ж той Бог насправді? — допитувався Петрицьо, прикриваючи сміх смутком.

— Пи-питайте священика, йо-йому за це платять, — затинався Панцьо, — а зараз і я Бог.

— Який же Бог?

— Ловлю форель, їм її і гріюся. Бог нас теж ловить на вудку і гріється.

— Немає чого їсти