Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Кочерган розморщився, мружив очі від сонця, надув щоки.

— Люди! — гукнув. — Велика ласка на вас, такий день — раз на п’ятдесят років, раз на сімдесят років, а може… Погода міцна, коренаста аж до Одокії. А певне й Одокію відсуне, скоротить, може й перескочить.

Петрицьо з кількома молодими кинулися з лопатами і чеканами до русла потоку. Розбивали плити льоду, відкидали їх лопатами, відкопали проруб у Рабинці. На самому дні снігу знайшли непошкоджений йордановий хрестик з дерева, обплетений червоним гарусом. До потоку повернулася мова. Одні кинулися по коновки, носили воду для худоби і в колибу, інші слухали воду.

— Не німій, світе, — зітхав Вітролом.

— Вода, вода, — тішися Цвилинюк.

Савіцький обійняв Вітролома за плечі, вони стояли так утрьох з Фокою, примирені без слів.

— Ну що ж, Кузьмо, вичерпався знак? — сміявся Савіцький. — Починаємо роботу?

Вітролом тішився вголос:

— Ще й як вичерпався, а ваш гнів, паничу, теж вичерпався?

— Нема за що гніватись, — відповів Савіцький. — Що було, те минуло. І це мені нагадує, як мама стереглася, щоб солі не розсипати, бо це було знаком сварки. А батько любив підсміюватись, що це не від солі і не від знаків сварки розсипаються.

Іванисько весело додав:

— Сіль сварки не розсипе, але попередить, якщо є кого.

— Це правда, — сказав Вітролом. — Зважте, знак був перед святами і перед чварами. Ох, якби ж це людина пильнувала саму себе так, як треба.

Савіцький сказав:

— Знак знаком, але помолитися треба. Я заспіваю вам пісню, якої мене навчили.

Стоячи на снігу з відкритою головою, він заспівав ранкову пісню поета, пам’ятником якого пишається наша славна Коломия: «Коли встають ранкові зорі».

Бутинарі оголили голови, ніхто цієї пісні не знав, ніхто досі її не чув, але вторили охоче, підхоплювали і повторювали слова так, як чули і так, як уміли: «Тобі співа живіт всєкий».

— Починаймо роботу, — підганяв Фока. — Важче, ніж будь-коли, але веселіше, ніж будь-коли.

Всі сорок поспішили без зусиль по гладкому снігу. Одні до повалених миґол, інші до розбитої ризи. Впорядкування миґли не тривало надто довго, бо лише стіни стайні були розбитими, але розсипи колод під Заячою Пашею провалились глибокого в лавину. Як порізані шкварки у диявольській мамализі, стирчали зі снігу розбиті, перемішані, розчавлені на місиво колоди. Спочатку вони відгортали сніг, а вже потім появлялися звали колод. Деякі стирчали вверх, як вежі, а не лежали. Інші ж були безладно перемішані. Стоячі колоди в міру їх очищення від снігу перехилялись і похитувалися, але будучи все ще глибоко в снігу, ще не падали. Наче лісовий кіт, Іванисько викарабкувався на верхівку колоди, що стирчала над головами, вигукуючи застережно: «клей-гоу», розгойдуванням тіла повалював колоди, зіскакуючи в останню мить. Коли вони більш-менш прибрали сніг, то розділилися на кілька групок. Одні прибирали місиво і розтрощену деревину далеко в сторону, інші пересували вцілілі колоди вниз, де закінчувався обрив розбитої ризи, і складали їх в порташ. Ще інші відрізами пилами розбиті частини колод від цілих. Мандат, Ґєлета і Матарга проявляли зразки ведмедячої сили, та все ж не бракувало колод надто важких, навіть для пересування по рівному ґрунті. Тому вони побігли по волів і стягували волоком важчі колоди до нового порташа. Нарешті вони добралися до дна лавини. Вигортали звідти рештки деревини і уламки, цілком розчавленої на цьому відтинку ризи. Були задихані, мало не отруєні димом, тому їм дзвеніло у головах, вони відвикнули від руху, як застояні коні, тож втомлювалися більше, ніж зазвичай. М’язи їхні боліли, а постріли променів від сонця і від снігу лупили їх по очах до гострого болю. Цілий день вони нічого не мали в устах, почорніли від сонця і від зусиль. День вже був довший, а місяць вийшов раніше. Вони працювали так довго, як могли, поверталися до колиби під місячним сяйвом.

Петрицьо також напрацювався у колибі сам один більше, ніж звичайно. Він передбачливо наготував повні казани кулеші з солониною, поставив, як колони, одну коло другої бербениці з гуслянкою і бринзою. Вони їли з апетитом і мовчки, лише іноді пролунало якесь слово. Тільки дзвонили казани, тільки уста сьорбали гуслянку і плямкали кулешу.

Після вечері Гарасимко цілком без жартів, наче витрясав себе з глибокого замороження, і схвильовано зітхав:

— Але ж це страшне, боронь Боже!

— Що ж тут страшного? — запитав Мандат.

— Колоди розбиті, пекельні очиська і морди — упирі. Будуть мені снитися. Я не піду до корів, залишуся тут. Погана головичка.

Він згорнувся клубком коло вогнища, грівся, але весь час здригався.

— Чого ти будеш спати тут, як собака, іди на сіно, під коров’ячі вим’я, — переконував його Петрицьо.

— Боюся, — тремтів Гарасимко.

— А вовків не боявся, — сказав Петрицьо.

— І Заячої Паші не боявся, — додав Савіцький.

— Те не страшне, — шепотів Гакрасимко, гріючись коло ватри і невпинно тремтячи.

Ґєлета насміхався:

— Ноги й руки цілі, що ж тут страшного?

— Могло бути й гірше, — буркнув Савіцький.

Він спохмурнів, дістав цимбали, перехрестився і знову заспівав під звуки струн вечірню пісню коломийського поета: «Усі наші щоденні справи».

Бутинарі уважно слухали, побожно хрестилися, але не знайшли сил, щоби вторити і наслідувати незнайомі слова.

— А що там з погодою? — знову зачепив Фока старого Кочергана.

Кочерган вийшов на вулицю, за мить повернувся задоволений:

— Легенькі тумани, місяць світить, тумани світяться. Води в туманах грають ясно, так повинно бути — погода.

Він вказав на ватру, дим підіймався угору і легко випливав. Вже давно колиба не була так добре провітреною. Вони роздягалися і укладалися якнайшвидше, і деякі жаб’ївці, надто втомлені, щоб іти до свого куреня, тулилися хто де міг, оточуючи ватру коло Гарасимка, і так відразу засинали навпочіпки. Цвилинюк, котрий лежав у кутку, щось собі пригадав, і підвівся з постелі:

— Паничу, — промовив, — ми ваших молитов не знаємо, але й ви не знаєте наших, полонинських, ану послухайте.

Видряпуючись з труднощами, він вклякнув і промовив:

Хмари-дівчатка, хмари-молодички, і ви, матінки.

Годуйте буйними грудьми ваші хмаринки.

І нам теж позичте грудей: теплих-мокрих.

Годуйте, прикрийте, колишіть нас, амінь.

— Амінь, — повторили сонні робітники.

Вже майже всі лежали, а деякі засинали. Дихали то глибоко і повно, то хропіли рівномірно глухо, як занурені у сніг пили. Тим голосніше було чути визволені води. Вони муркотали у туманах, їхній хор посилювався, іноді продиралося якесь булькотіння хвилі, що визволилася після падіння льодяної брили, чи наново стягуваної морозом.

— Чуєте, як виграють? — запитав пошепки Цвилинюк.

— На погоду, — пробурчав у відповідь старий Кочерган.

— Дякувати Богові, — прошепотів Цвилинюк.

— Дякувати, — шепотіли сонні