Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Роман «На високій полонині» — головний твір життя Станіслава Вінценза (1888–1971), польського письменника, філософа, гуманіста. Це друга книга багатотомної епопеї про Гуцульщину, де зібрано величезний етнографічний матеріал про побут, звичаї, духовну культуру гуцулів. У книжці переплітаються різні жанри: то вона звучить як поетична проза, то як етнографічний нарис, легенда, публіцистика.
Дія роману відбувається наприкінці XIX століття. У трьох частинах — «Джерела», «Рубачі», «Весняні води» — розгортається багатокольорова мозаїка з гуцульських обрядів, щоденних клопотів, характерів героїв.

Станіслав Вінценз

На високій полонині

Нові часи (Чвари)

Частина перша. Джерела

«Ми тільки чуємо звістки, а самі не знаємо нічого».

Так при колисці людських мистецтв колись проспівав своїм землякам

Осліплий старець, до того, як з вістей ще виснував каталог кораблів,

Перелік імен і родів, рицарських замків і здобутків,

Божества вислуховував жадно, розпитував людей, перш, ніж почати.

Відкрий свої очі, сліпото, бо весь час у твоїх очах зеленіє,

Твоя Верховина, одвічний пам’ятник і свідчення землі!

Прокинься і слухай, глухото, бо Палениця шумить все,

В пупку землі, що й досі живить джерела Черемоша!

Ніхто і злічити не зможе, а хто ж наважиться назвати

Надрізи, що пупок пронизали за віки, і стріли, що в ньому застрягли.

Вритий тут і там карб, риска-тінь, свідчення сну таємне,

Шрами засохлі, незначні і, ніби, й неважливі.

З Індії через Александрію, з Сіону через Грецію, Булгарію

Йшли процесіями куполи з золотих верхів Києва,

Або таємною стежкою — доріжкою Дністра від моря.

З Персії, з Туреччини, з Молдавії примівки шептані вдерлися,

Або з підземля, просто із пагод брахманські дзвони закликали.

Досі закликають відлунням, летить знамено, шукає через моря.

Кожну вістку, кожну пісню, кожного листа з неба, листа з землі

Тут прикликаємо як свідків і запрошуємо вас чемних

Ґаздів, рубачів, цісарів, священиків, рабинів, віщунів,

Вас гостей знаних-незнаних, до пупка землі на порташ.

І. Джерела

1

«Пупок світу є у Римі, іншого вже не буде».

Чи ж це означає, що кожен християнин, юдей, турок, язичник, безбожник, чи людина іншої віри мала б відректися від власного пупка? Без власного єдиного пупка ніхто не народився на божий світ. Знівечити пупки, перемішати їх — і так нічого не дасть, нікому не вдасться. Ще гірше: той, що закоханий тільки у свого пупка, вдивляється сам у себе, більш того, випинається, щоб стати пупком пупків, буде назавжди відрізаним, зачахлим. Не віднайде своєї пуповини, не поновить постійного зв’язку між тим, що було розрізане. А це нелегко. По чорній людині не складно здогадатися про її чорних предків, по строкатій — мішаних. Ану впізнайте по пупкові! Щойно там у найжалюгіднішому заспаному закутку приховано тайники.

Знання про пупки нелегке, може воно ще й не існує. Воно зовсім не зупиниться на спогляданні сором’язливо прикритих останків, які ні про що не говорять, а прагнутиме до відновлення в сторону водночас видиму, як і невидиму. Відбудовуючи живу мережу світу, воно піде від малого до найменшого в один бік, а в інший — до великого. І пов’яже знову те, що, здавалось би, розрізане назавжди — живих і померлих. Врешті-решт доля людини — бути пупком, малою ланкою, на короткий час поєднаною з цілим світом, а потім — жалюгідним останком, слідом. Назавжди чи надовго?

Кожен край теж має свого пупка. Найдальший клин пустельної Верховини, гірський вузол, що розкинув навколо себе променисті гірські хребти, сформовані з найстаріших, праскельних пластів, тільки недавно і випадково названих Паленицею. Це — роза вітрів, а ще — роза вод. З цього кута вони просочуються на всі сторони світу: до південного заходу джерела Васеру, до сходу джерела Серету і Перкалабу, на північ джерела Черемошу, а на південь? Про це ще дізнаємось. На мапах і старих документах — та все ж, не давніших, ніж шістсот років — Палениця позначається, як закуток трьох держав: Польщі, Угорщини та Волощини. То десь там Вінценти Поль відкрив камінь із викарбуваними літерами F. R. Finis Rei-Publicae.

Інших карбів чи слідів держав ми не знайдемо серед гірських пусток, серед чорних лісів зі скельними проваллями, серед вод і боліт. Хоч розлогі і достатньо місткі для верхової їзди полонини Палениці та всього пустинного полонинського пограниччя, з давніх віків ніхто ніколи не чув, ані не записав, щоб королі: польські, угорські чи волоські, або якісь гетьмани, воєводи чи рицарі коли-небудь на гарцюючих конях хоч би раз туди з’їхалися на прикордонні зустрічі, задля гонору чи на турнір.

Зате, хтозна відколи, кожної осені від плодовитості, яка шумно вивільняється з живих тіл, величавий ліс несподівано виростає на вершинах і пливе поміж хмар високими полонинами. Це не ліс і не бунчуки королівської свити, це роги-корони і роги-свічники, що їх несуть почети королівських оленів, родом з пущ трьох країн. Спочатку урочисто, а потім у танцювальних підскоках і перегонах. Врешті-решт роги, немов списи, колються, буцаються, тріщать і ламаються, аж переможений противник впаде відразу з-під хмар до безодні. Коли ніч вкриє полонини, зустрічі вже ніжніші, досягається ціль стада. Тужливі голоси оленів, розриваючи тишу, трембітають по пущах з ночі в ніч.

Олені, зазвичай самотні, тільки раз на рік збираються у такі групи. Подібні рої і почети самітників є знаними і підгірним водам: це форелі, що живуть взагалі-то самотньо — кожна в місці свого полювання, на пристойній віддалі одна від іншої — восени, підчас мандрівки до джерел, вони скупчуються у великі групи, і навіть на очах скельного моря, тобто в самому пупку землі, нестримно набуваються, танцюють і шаленіють.

Коли приходить їхня пора, у світлі сонця, а ще частіше при місячній повні, вони завжди звертають очі у верх за течією рік, пробираються струмками до джерел для усамітнених зустрічей: стрункі воднянки з привабливими голівками, оточеними перистими чуйниками, приодягнуті в сріблясту луску на єдвабній підкладці, оксамитні, золотаво притінені станики, що облягають дрібні груди, панянки з шиями, набухлими від яєчників — тремтять у танці. А за ними панцерно-сріблясті зброєносці у розміреному пориві, але в непоступливій боротьбі поміж собою. Задля великих риб’ячих весіль і розваг вони продираються ще далі, до скритих під вершинами заток підскельного моря, звідки вниз від водорозділу розходяться джерела на всі сторони світу.

Єдині людські сліди, історичні, а радше доісторичні, на просторах Палениці — це гірські плаї, збережені настільки, наскільки це дозволило розташування гірських хребтів. У котрий бік ними не пішов би, то до сталих людських осідків не дійдеш раніше, ніж за два-три дні. Годинників чи історичних маятників там не почуєш. Тиша гірських заглибин і лісових надер не допускає навіть сильнішого вітру. Єдині маятники — це ритми шумів поміж шепотами весняних крапель, пробуджених з-під льодів, і літнім гомоном вод, це ритми від пострілів із тріскоту весняного льоду до літнього грому. З Палениці народжуються вітри, народжуються ріки, але рік і