Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

class="p1">— Чого ж очікувати від інших, коли найстарший з Білоголових, родом з Магоріїв, батько дев’яти дітей, не знає, що робить. З Андрійком такої ганьби не було б.

Вітролом закаменів, шепотів ледве чутно:

— А я вам казав, що без Андрійка, бутин — не бутин, а чистий страх.

Андрійко твердо заспокоював:

— Не кажіть так, часом людина сама не знає, винна чи ні. Дякуйте Богові за знак, та й все тут.

Савіцький промовляв з зусиллям, збуджений і ображений:

— Все через дурні чвари, прокляту гризню! Якби ви працювали у згоді, передали б без поспіху порташ, все було б в порядку. Така риза — Боже!

Вітролом, виправдовуючись, як хлопчисько, промовляв майже плаксиво:

— Дєдику любий, може я винен, пробачте, але нехай мене Бог покарає, ненавмисно. Запаморочило мене і присягаюся, що цього більше не буде.

Савіцький червоний, теж близький до плачу, не слухав, а Фока стискав кулаки, ніби збирався когось побити. Тимчасом Кочерган поволі промовив:

— Не гнівайтесь на мене, Фоко, і ви, паничу. Пригадуєте при реваші була розмова про те, що ви обоє не пропустите поганих риз, ані дараб. Це добре, але це і ви, мабуть, відповідаєте за порташі. Тато-мама в лісі, так само, як в хаті, так, як цісарська пара у державі.

Савіцький жахнувся:

— Моя справа ризи, це найважче, а тепер…

Фока також вперше розізлився на побратима:

— На одного звалити все, а самому ніс в ризи і моя хата скраю.

Кочерган цикнув, Савіцький здивовано зиркнув, знову почервонів, непомітно витер очі, немов витирав сльози, і зітхнув:

— Назвався грибом, то лізь у кошик.

І замовк.

— Що тут скажеш, — цідив зверхньо Ґєлета, — не залізниця нам потрібна, не ризи хитро-мудрі. Волами потрібно було відразу помаленьку звозити.

— Треба було, — підтвердив глухо Матарга.

— Ой, треба, — погодився Бомба.

— Треба, — доповнив засудження Пехкало.

Савіцький встав і крикнув:

— Люди тупіші від волів! Чи ви подуріли?! Що у вас в головах? Чвари і знаки.

Махнув рукою і сів.

— От бачите, паничу, — шепотів Томашевський. — І варто для них щось робити?

Старий Кочерган не переймався і закінчив так:

— Наука пече і повинна пекти, а хто на неї гнівається, той вже навчений, хай вчиться від волів.

І спокійно зайнявся люлькою.

Здивовані, знічені, оглушені, підіймали голови, вивчали один одного. Мовчали, без слів, без шепоту. Вітролом, Савіцький і Фока підвелися, совалися по кутах, кожен шукав кута для себе, і жоден його не знайшов. Встав також і Андрійко, поспішно стягаючи бесаги, готувався в дорогу. Гарасимко все ще переляканий, як дитина, пролепотів:

— Але ж це погана головичка, і вас перегризла.

Андрійко спокійно прошепотів:

— Правильно хлопець говорить, не дати себе перегризти, не накопичувати чвари на чвари, коли ще один порташ снігу на порташі, то стерегтися! Ну, мені пора. Бувайте здорові.

Подавав руку всім по порядку. Всі струснулися, зірвали, всі разом волали:

— Їдьте здорові, Андрійку, дякуємо.

Вони провели його поза колибу, сорок одна пара рук ще раз і другий тяглася до Андрійкових долоні, потискали її, потрясали.

— Андрійку, з вами життя, — сказав Фока.

Андрійко сумно посміхнувся, а потім знову спохмурнів. Одноманітно затверднув сніговий покров, хоч і твердий, не слизький, бо посипаний сніжним пушком, він переливався і блищав, немов плита вибіленого, щойно загустілого скла. Люди ступали по ньому впевнено і тихо, рідко котрий провалювався у сніг. Стара кобила Андрійка також вміло ставила ноги, взагалі не провалюючись. Не встиг на неї сісти Андрійко, а вона вже зі скляним тріскотом крушила сніг, провалюючись вище колін, з труднощами витягала ноги, дзвонячи розштовхуваними плитами.

— В такий час хіба-що на псі їхати, — жартував Петрицьо.

Русло потоку, засипане снігом зрівнялося з берегами. Проходячи через нього, кобила занурилась по живіт, вибиралась зі стогоном. Перед Андрійком стелився шлях, ніби й м’якенький, гладенький, але западистий — день зусиль для коня і людини. Бутинарі, проходячи без труднощів через русло, провели Андрійка до краю лісу. Стоячи рядом і споглядаючи вслід за Андрійком, вони бачили, як кінь все провалювався, як підскакувала і хиталася на коні людина, як зникла їм з очей. Кивали головами покірно.

Корона зими

Сонце вже було високо. Після стількох тривожних ночей, після стількох душних і мертвих днів. Після хуртовин, вітровіїв, небезпек, і зрештою після сварок, вони милувалися погодою. Тепле небо без жодної хмаринки знизилося і наблизилось. Куди не глянь, морозний день іскрився і засліплював. Неначе безперервно тріскали безголосо, але ж ні — зі звуком найтихіших нот, — дзеркало за дзеркалом, веселка за веселкою, зірка за зіркою. Безконечні плити гладкого снігу, неначе скляні полонини з такою шліфовкою, якої ще ніхто на землі не бачив. І такого дня ніхто з бутинарів не бачив, скільки жив. Всі поховані запаси і скарби світу, які нікому ще й не снились, переливалися, розблискували, бушували. Невичерпане, невичерпне світло чигає і відразу ж викочується, де б не підставив йому дзеркало, розмножується від дзеркала до дзеркала. Молочні дороги, заметілі зірок серед білого дня розсіялися в земному повітрі, тисячі тисяч скованих у зірки краплин, пухирців, іскор, бульбашок, куль, насичували кожну дрібку повітря. П’яні світла похитувалися, танцювали, як водоспади буркутської води, запінені хвилею угорського вина. Крилаті тіні дерев швидше заблакитнювали, ніж затінювали. Світилися самі собою. Хіба Бог, хіба вирваний з божого серця посланець кидає такі тіні, які самі собою сяють світлом. Зимовий день, і корона зими, корона ста зим, понад-зимовий і понад-весняний, корона ста років, понад-часовий. День, що омолоджує від морозу, більш того — звільняє від віку. День вдячності для світу, для його святої тиші. Родися, світло, прокидайтеся, води, радуйся, земле! Навіть якби розбитий порташ знищив не тільки цілу ризу і всю худобу, їх всіх і всяку животину — хай нищить, нехай святиться ім’я твоє, ім’я твоє — світло! Але не знищив їх той день, пощадив.

— Після хвороби здоров’я, — радів Бомба.

— Скакати б, танцювати б з верху на верх, з полонини на полонину, — тішився і підтанцьовував на місці Гарасимко.

— Який день, — розглядався і кивав головою Цвилинюк. — Одного шкода, тих, хто його не бачить, бо не дочекали, або сидять у темряві, як милий пан-майстер Бамбірій.

Мандат задумався:

— Я маю такого котика в хаті, котрий більше за світелками і за тінями скаче, ніж за мишами. Отой би тут натанцювався, не гірше від Гарасимка.

Фока звеселів, підійшов до Савіцького і взяв його за руку.

Погода певна, — сказав, — принаймні на два тижні. Так?

— Гарно, — визнав Ґуцинюк, — дуже гарно, але цьогорічна зима бешкетна, зрадлива, хто ж знає?

— А ви що скажете? — запитав Фока