Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

всі шепотілися. Рятуючись, вони розбіглися всі в бік колиби. Намарно Фока і Савіцький запевняли, що вони у безпечному місці, що все вже затихнуло. Нарешті вони знову зібралися навколо Фоки і знову кликали Іваниська і Вітролома. У відповідь почули кількаразове слабке гукання з боку Заячої Паші. Вони були живі. Андрійко Плитка і Савіцький без роздумів кинулися до яру, легко просуваючись по затвердлому снігу. Інші поки-що мовчали, наче оглушені, а потім всі почали запитувати одне й те ж:

— Звідки колоди? Звідки звалився цілий будинок колод на ризу?

Фока допитувався:

— Що сталося з порташом на Заячій Паші?

— Ми передали його Біришові після свят. — відповів Матарга.

Біриш підтвердив:

— Так, ми зризували і змиґлували, як треба.

Знову замовчали, а Лесьо Караванчук несміливо ляпнув:

— Але ж це не з Заячої Паші порташ, а з Поганої Головички.

— А кому ви передали Погану Головичку? — запитав Фока Матаргу.

Матарга мовчав, а Ґєлета похапцем відповів:

— Кому ж іще? Біришові відразу після свят.

Біриш заперечливо похитав головою:

— Не мені.

— А кому ж іншому? — натискав Ґєлета. — Адже ми вам після свят передали цілу ділянку.

— Мені ні, нам ні, — підтвердив Пехкало. — Я навіть не чув ні про яку Головичку.

— Так, — додав Біриш. — Ми там застали все, засипане снігом.

Лесьо пояснював сухим кістлявим голосом:

— Погана Головичка ще дальше і вище, ніж Заяча Паша, навскіс на ліво, у клині яру. Скеля подірявлена, джерело у ній ледь сочиться. Порташ ми склали на скелі, вище і на ліво від ризи.

— Я про все це навіть не чув, — буркнув Пехкало.

— Ми не чули, — підтвердив Біриш.

Беззвучно і спокійно Лесьо пригадав своїм:

— Це там Іванисько вистежив перед святами гніздо лісових котів і приніс малят у мішку до колиби. Він теж приніс бляшанку поганої води, яка не замерзає. З молодими лісовими котами була комедія, вони фошкали, скакали нам до очей і попід дах колиби. А вода небезпечна, не тільки скелі, але й бляшане начиння проїдає. Іванисько відніс лісових котів на місце, а для води викопав яму та накрив землею. Пригадуєте?

— Хто ж не пам’ятає, — сказав розчулено Бомба, — порташ на скелі, відразу за поворотом, але на ліво. У тому місці панич найбільше намучився, риза найважча.

— Все це було до нашого приходу, це зрозуміло. — спокійно додав Біриш.

— Так, так, до свят, — підтвердив Лесьо.

— З того часу скільки ж там шарів снігу нападало, — пояснював Матарга.

— Так, — сказав Лесьо стурбовано, — може, це сніг переважив порташ, а може, сама головичка…

— І ніхто про це не подумав? — запитав Фока.

Лесьо один виправдовував усіх:

— Свята, сніги, нові люди, зрештою вітер, відлига, а скеля стрімка.

Фока напирав далі, допитував ще по черзі кожного з бистречан. Ніхто нічого більше не пам’ятав, або не хотів пам’ятати. Віхринка висунувся вперед, ніби хотів щось сказати, та потім замахав руками і сховався в юрмі.

Вибухнув Пехкало:

— Пех! навмисна пастка, а прихована, щоб нас знищити, я тримав поки міг.

Фока кинувся до нього:

— Ви знали про порташ?

— Ні, не знав, — відсахнувся Пехкало, — але знак чигав, а я тримав молитвами.

Мандат гаркнув:

— Гарні молитви, без святого хреста.

Пехкало розізлився:

— Так, це ваш усміхнений побратим, той чорт, спустив нам порташ на шию.

Фока не зрозумів:

— Хто спустив?

— Хто ж, як не Лилик тихолазий, ваш хвалений Іванисько, — випалив Пехкало.

Фока розкричався.

— Як б він спускав, схаменіться!

Ґєлета, стискаючи кулаки, підійшов до Пехкала і люто процідив:

— Дідуську молитовний, твій писок зараз розлетиться не гірше, ніж порташ. Сільська гузиця!

Фока різко крикнув:

— У таку мить чвари? сором!

Він відштовхнув Ґєлету, а Пехкало, ховаючись за Фоку, заверещав:

— Ґвалт, ґвалт, рятуйте від розбійників, від ватажчуків, лайдачуків, ґєлетчуків, довбущуків!

Обпечений між двох вогнів Фока загримів:

— Тепер кусайтеся, розбивайте голови, коли риза розбита.

Пехкало, хоч і заховався під опіку Фоки, то зовсім не заспокоївся, ані не збирався жаліти Фоку.

— Це ви самі все це наварили, такий з вас керівник, так вам і треба! Бутин — це не храм, не бал, треба знати течії, стерегти, а не танцювати то туди, то сюди.

Лесьо і Біриш взяли його попід руки і відвели до колиби.

— Чоловіче, — говорив Лесьо, — дякуйте Богові за те, що є, і не ображайте.

— Спокійно, спокійно, — заспокоював Біриш.

Пехкало смикався і виривався, але піддався.

Занімілий досі від страху Гарасимко видихнув з полегшенням:

— Але ж це погана головичка.

Зрештою, всі погодились, що про порташ може знати тільки Вітролом. Це він керував вирубкою і передавав порташі. Чекали на нього перед колибою. Сходило сонце, безмежна плита обледенілого снігу поривчасто вибухнула полум’ям, запалюючи скрізь квітники червоних роз, стократ, у тисячу разів червоніших, ніж поле весняних рододендронів на схилах полонин. Засліплювала очі нестерпно, наче червоні батоги шмагали по очах. Всі зайшли до колиби.

Іванисько і Вітролом, разом з Савіцьким і Андрійком, бігом, легко і тихо, поверталися по м’якій, бо вкритій поновою, сніговій плиті. Увійшли тихо. Задиханий і досі вражений Вітролом гарячково розповідав, одні слова накладались йому на інші. Більше довелось здогадуватись, ніж чути, що він говорить.

— Іванисько винюхав, де сичить знак, йдемо правою стороною коло самої ризи, тихо, так тихо, що чути серце. А тут щось як захрипить у ризі, як завовтузиться з-під снігу, наче корова. Витрішкуватими очиськами вирячилася на нас колода. У зрізі мені десь так по пояс. Я стерпнув, наче мене гад вжалив, і тут Іванисько свиснув, розбудив мене і ми обоє скоком на вищий пагорб. Колода хрипить, хрипить й далі поволі, аж там на горі щось розірвалося, немов порохівниця вибухнула, і з цього розсипалося каміння. Порташ завалився, риза розбита, кінець світу.

Всі мовчали, страх всім передавався, і тільки Андрійко спокійно сказав:

— Дякувати Богові, висипалося, тепер я вже можу їхати додому.

В свою чергу Фока розповів тим, кого не було, про розсипані миґли і про розбиті стіни стайні. Знову замовчали, намагались уявити собі, зрозуміти. Фока схаменувся нарешті і запитав Вітролома:

— А хто залишив порташ над Поганою Головичкою?

— Хоч убий, не знаю.

Фока ще раз по черзі опитав бистречан, жаб’ївців і всіх інших. Всі стенали плечами, тільки Пехкало випалив:

— Мене ніхто не обдурить.

Фока знову питав Вітролома:

— А до свят це ви тримали ту ділянку?

— Я, — визнав Вітролом.

Фока напружив обличчя, прикусив губу, але стримувався і запитував:

— А порташ залишився на місці, не випарувався?

— Залишився, — зітхнув Вітролом.

— І ви його нікому не передавали?

Вітролом мовчав, Фока почервонів, вперше на бутині розгнівався.