Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Петрицьо підтримав жарти:

— А перед цим ви казали, що чорт відкриває дорогу у світ, для руху, для торгівлі, для грошей.

— Коли йому треба, — відповів Цвилинюк. — Коли він бачить, що в домі реваш і згода, виганяє у світ. А коли бачить, що в праці згода, накладає неробство.

— Це все через Гарасимка, — сміявся Петрицьо, — тріпався загадками, аж чорта збудив.

— Так, так, — весело погодився Цвилинюк. — Без Гарасимка чорт проспав би всю зиму, а тепер він злий, от і маєте.

Розізлений Ґєлета поважно цідив:

— Смійтесь на здоров’я, а лісові дівки наставлять пасток, на сміливців теж… поїдете гладенько на дно, на сам спід, до Льодової Баби.

Пехкало переляканий і злий на всіх за їхню недоречну галасливість, не міг стриматись:

— Шануйте животину, дайте їй поскаржитись! А ви її переслідуєте! У такий час з рушницею до лісу, убивати — послухайте, як стогне.

На вулиці постійно вдаряло виття, масковане під різні голоси.

— Яка там животина, — нервувався Вітролом, — це дівки чортові викликані, правильно каже Ґєлета.

— А хто їх викликав, питаю? — повторив Ґєлета із злістю.

— Той, хто роздмухує гріх у думках — впевнено відповів Вітролом.

Савіцький погасив його:

— Байки! Який там ще гріх?

Матарга підняв голос:

— Такий самий, як інший, як кримінальний, або й гірший, бо підземний: Pulvermagazin, ціла порохівня, одне тертя, один сірник і досить.

— Так, так, — підтвердив Вітролом, — лісові дівки тільки чекають і відразу ж…

Пехкало розкричався:

— Лісові? А ви звідки знаєте? Спіймали лісну в клітку?

— А ви про це звідки можете знати? З горщиків? — твердо запитав Ґєлета.

Пехкало тихо заскрипів:

— Послухайте, як скаржиться лісова животина, коли б хоч один веселий голос! Дірявлять вуха. Просять милосердя…

Ґєлета вперто повторював:

— Наставлять пасток, на милосердних передусім. Поїдете вниз.

Вітролом відповів Пехкалові:

— Кажете: «слухати зойків», а ви проти кого весь час ставите застави? Кого хочете відлякати примівками?

Ґєлета сплюнув, бурчав зневажливо:

— Тьху, що це мені за примівки! від якоїсь баби набрався, торохтить, як пусті жорна. Де там йому до наших.

Наче вдарений, Пехкало заричав на всю колибу:

— Пех! кому що до цього. За таке гавкання — пех! — задихнувся він, викрикував переривчасто. — Проти кого застави? Проти того, хто з рушницею несе смерть у ліс! Кута вам шкода бідній дихані, а де їй подітись? — Він ліг на підстилку, повернувся до стіни, замовк.

Петрицьо наслідував жалібність Пехкала:

— Бідна диханя, бідна, а тимчасом нам дихати не дає. Куди ж нам дітися?

Пехкало, глухий на жарти, не відповідав. Бистречани згуртувалися, говорили упівголоса, але настільки голосно, щоб їх було добре чути. Вітролом нарікав:

— Біда з цим народом жаб’ївським, вони ніколи не навчаться.

— Це ще не кінець, — пророкував понуро Ґєлета.

Матарга глухо мимрив:

— Ой так, краще нам самим було мучитись до кінця, аніж — щось таке. Навколо небезпека, вже-вже оточують нас, вночі страшно вийти, а тут всередині сидить такий несамовитий, хтозна по чиїй він стороні.

Ґєлета не пропустив нагоди підтримати зневагу до Пехкала:

— Який там несамовитий! Де йому там до лісів, сільська гузиця смердюча.

Пехкало не озивався. Буря то слабнула, то посилювалась. В колибі була навіть дещо прохолодно, але душно, щораз душніше. Так пройшов четвертий день обтяжливого безділля. Того ж дня увечері Іванисько знову зник з колиби. Фока прокинувся вночі і занепокоєний тим, що немає Іваниська, розбудив Петриця. Петрицьо заспокоїв його, що той вийшов з рушницею, як завжди, і повернеться, як завжди. Перед світанком Петрицьо крізь сон почув скрип кроків на снігу. Зірвався, виглянув крізь шпару і побачив, що наближається Іванисько. Відразу за ним йшли два великі, але схудлі вовки. Іванисько тихенько прошмигнув до колиби, а Петрицьо відразу ж припав до підстилки, вдаючи, що спить. Іванисько, обережно оглядаючись, порпався у бесагах, витягнув з них чимало кусків сухого картопляника, полазив також по горщиках, дістав із них чималий залишок холодної кулеші, і негайно вийшов. Петрицьо знову підірвався і, знову слідкуючи через шпарини, побачив, як Іванисько, постійно оглядаючись злегка навколо, годував вовків. Потім Іанисько знову повернувся до колиби, ліг на підстилку, встав разом з іншими.

На п’ятий день раненько наймит Трофимко залопотів хрипко плаксивим голосом:

— Ґазда сам, сирота, ціле ґаздівство осиротіло, ви робіть, що треба, а мені пора.

Не зважаючи на бурю, він поїхав до Ясенова. Андрійко надалі залишався у колибі.

Невідомо, як новина про вовків розійшлася по колибі.

Про це шепотілися і гомоніли впівголоса, але одна групка шептунів остерігалася іншої. Савіцький тихо розмовляв з Вітроломом, а Лесьо Караванчук мовчки слухав.

— Це треба так розуміти, — пояснював Савіцький, — що не годиться нападати, коли ворог у біді. Мій батько, світи йому Боже, розповідав, що коли турок і англієць притиснули москаля, то наші не хотіли нападати на Москву ззаду.

— А так, — втішився Вітролом, — дай Боже неба панові ковалеві! Вовк вовком, але людина не вовк, хоч і в лісі. За все є відплата, і для кожного знайдеться милосердя.

Лесьо Караванюк буркнув:

— І хто ж знає, що це за вовки? Та чи й вовки?

Ці останні слова почув хтось із жаб’ївців, а з цього розійшлися нові повідомлення, буркотливі підозри, як потік, що набирає вночі. У лісі швидко не забувається.

Порятунок

Лише сьомого дня перед світанком буря припинилася. Відразу розпогодилось, робітники поспішно приготували лопати, сокири, але Фока не подавав сигналу для початку робіт. Тільки Іванисько й Вітролом вибралися нишком з колиби. Вони пішли яром до ризи вздовж схилів, що звужувалися до Заячої Паші, і там зникли. Не минуло й години, коли в колибі почули гуркіт повалених колод, а за мить — тріск розбитої ризи. Всі вибігли до миґли, дивилися в бік Заячої Паші. і Лесьо Караванюк зауважив високо, на краю видимості купу розкиданих колод. Почали гукати, кликати Іваниська і Вітролома, кричали з усіх сил. Не встигло повернутися відлуння, як вони почули за кільканадцять кроків від себе біля вильоту з ризи пронизливе скрипіння снігу, після чого велетенська колода бухнулася з ризи у сніг. Поки вони відійшли від здивування, побачили, що колода суне далі по підвищеному заметіллю і обледенілому снігу просто на миґлу. Не встигли вони перевести дух, як миґла почала валитися з жахливим гуркотом. Звалені з миґли колоди посунулися на сусідні миґли, а потім окремі колоди, що злетіли з верху миґли, з великим розгоном з’їжджали у закуток під скелями на стайню, розбиваючи її стіну.

Хоч поки-що нікому нічого не сталося, ніхто не знав, чи це вже кінець чи тільки початок знаку, про який