Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

і більш втомлений, вигортав з пам’яті хитрі мудрування й історійки, аж поки сміх не заблиснув на не одному лиці. Фока їх хвалив:

— З такими ми переможемо бурю, а не вона нас.

Той чи інший без ентузіазму кивали головами, бо знали, що це ще не все і це не кінець, а тимчасом вже один за одним засинали сидячи. Серед важких зітхань всі лягли спати раніше, та опівночі декого розбудив галас перед колибою, а всіх інших — вже сильний грюкіт у двері колиби і окрики. Втомлені робітники неохоче підводилися з підстилок, постогнували, лаялись. Поволі прокинулись і підвелися всі, хто ночував у старій колибі, бо це знову приїхали з Ясенова, старий Шумеїв пастух Трофимко. Цього разу сам. Приїзд Трофимка аж з Ясенова в таку погоду і опівночі — це не абищо! Але Трофимко не привіз жодних важливих новин. Лише кивнув здалеку головою на привітання, а потім відразу сів з Фокою у куті. Бурмотів довго, наполягав твердо, а навіть нетерпляче. А коли Фока впирався, Трофимко мимрив якісь прокляття, погрожував Фоці пальцем коло носа і нарешті хляснув долонею по колоді так, наче це він, а не Фока, був ґаздою. Те, що наймит Шумеїв, долинний мужик з якихось ведмедьо-подібних бойків не гірського звичаю, нікого не дивувало. Та все ж це було дивно, що Фока похитнувся і поступився. Оголосив, що від завтра він зупиняє роботи. Видно, Максим Шумей, котрий не своїми вухами чує здалека і здалека турбується про людей та про худобу, наказав припинити роботи.

Савіцький поки-що був задоволений, Кочерган двозначно кивав головою, зрештою, про це зовсім не говорили, нічого вголос не пояснювали, але й не питали. Заметіль щоночі насипала навколо колиби копиці і могили снігу, щільно обліплювала стоги з сіном, загороджуючи доступ до стайні. Худобу в поле до сіна на «давання» вже не випускали, приносили сіно до стайні на плечах, а також топлену зі снігу воду у коновці. Переходи між колибами теж були завіяні, вже від світанку робітники крутилися з лопатами для прокопування проходів, але до полудня сніжні вали знову покривали проходи. Але наступного дня після приїзду Трофимка Фока відразу наказав вивести худобу зі стайні, ближче до колиби. Стайні були поруч з миґлою і недалеко від вильоту ризи. Попри бурю, худобу розташували на повітрі, тимчасово, під захистом лише стогів. В цей час за наказом Фоки почали поспішно зводити курені недалеко від сіна. Робітники переглядалися, але ніхто нікого ні про що не питав. Андрійко бігом поспішив до найближчої гущавини, щоб зрубати тонких дерев, вибирав найтонші, а невиспані і сонні робітники безвольно дозволяли собою поганяти. Навіть старий Кочерган, хоч і побуркував суворо, рухався досить зів’яло, а Савіцький всупереч звичаєві проспав цілий день у колибі, немов глибоко приспана риза і його затягла до спільного сну. Курені густо застелили смереччям, вже темніло, а ще Андрійко підпирав їх з усіх боків палями і ущільнював старанно хвоєю, в’яжучи її гужвами і стискаючи поперечними патичками для того, щоб буря не викривила куренів, а вітер не прошивав холодом худобу. Було вже темно, коли худобу завели до куренів.

Тимчасом Іванисько Цвирюк зник десь з самого ранку із рушницею, а Пехкало, зовсім не переймаючись будовою куренів, сидів у кутку колиби. Попиваючи потрошки зі своїх горщиків, він щось завзято бурмотів, аж заснув сидячи, спершись на стінку. Коли під вечір повернувся Іванисько, Пехкало прокинувся і почав активно мимрити, немов нечиста сила увірвалась до колиби. Мандат і Ґєлета вказували один одному на нього пальцями з придушеним хихотінням, та Іванисько не звертав на них уваги, а схвильовано шепотівся з Вітроломом. Нашіптувані повідомлення від вуха до вуха виявили, що Іванисько витягнув із заметів десь на краю лісів цілком білу оленицю з дубовим ярмом на шиї, з людськими карбами столітньої давності.

Якось так склалося, що ніхто Іваниська ні про що не запитував, але через відсутність інших новин і з нагоди такої дивної новини Цвилинюк наважився:

— І ви не застрелили тієї білої, хоч і мали її в руках?

Іванисько заперечно похитав головою, а осмілений Цвилинюк питав далі:

— А які ж ви вбиваєте?

Іванисько голосно розсміявся і не відповів, але Цвилинюк наполягав:

— А де ви зустріли ту білу?

Іванисько ухилився:

— Потоки і гори заметені, важко сказати.

Пехкало слухав з недовірою, болісно сикаючи, немов його різали рідкі слова Іваниська.

До ночі потепліло, але стало ще душніше. Вітер то замовкав на мить, то знову вдаряв у нерівних поривах. Пробиваючись крізь холодне повітря, теплий вітер розривався на голоси, зойки, скавуління і свисти. Навіть коли вигравав високо у хмарах, то постогнував звідти скаргою далекої муки і вмирання. Усі нерівні голоси вітру, то жалібні, то пронизливі, вили то поодинці, то хором, дратували нестерпно. Один і другий день мешканці обох колиб сиділи без руху, виходили тільки набрати снігу у відра, нагодувати та напоїти худобу. Самі ж на початку їли надто багато, потім втратили охоту до їжі, просипали по півдня, задихаючись у задимленій колибі, бо дим ліниво відпливав, а потім повертався. Вони не навчилися від корів і волів спокійного примирення і пережовування, а радше відучилися від цього у постійному русі лісосіки. Не набувалися так, як на свята, а нудьгували, байдикували і кисли, врешті-решт безпорадно кляли. Коли один починав лаятись, інші вигадували щось ще огидніше, змагаючись у лайці. Тоді Пехкало підводився на підстилці, благально мовчки підіймав руки, неначе намагався їх заклинати, зупинити. Нарешті вони почали вимагати продовження робіт. Навіть Савіцький, розуміючи, що буря не закінчується, і не вбачаючи сенсу у перерві, схилявся на сторону більшості. Фока споглядав то на батькового наймита Трофимка, то на Андрійка, то на Іваниська, а Вітролом із хитро заклопотаною посмішкою нагадав Савіцькому:

— Пам’ятаєте, паничу, знак перед святами?

Савіцький махнув рукою:

— Пам’ятаю, але нічого не було з вашого знаку.

— Не було, — таємничо спохмурнів Вітролом, — бо висить над головами, невичерпний.

— Най щезне знак, — лаявся Томашевський.

— Хай його чорт викарбує собі на гузиці, — блюзнив Крашевський.

У відповідь на блюзнірство Мандат і Ґєлета, немов змовившись, кололи жаб’ївців ядовитими шпильками.

— Це все через безсоромні загадки, — твердив Мандат, хоч сам слухав загадки із захопленням.

— І карти в день реваша, — додав понуро Ґєлета.

— Хтозна, може? — визнав Вітролом.

Цвилинюк, намагаючись зупинити лайку і докори, пожартував:

— Наш священик хитро закручує на проповіді, що Господь за кару наклав на людину працю, а тут — стій, неправда! Хто ж не бачить, що це чорт, аби нас