Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

На світанку, в тумані біля верхівки ризи старий Кочерган разом з Вітроломом та чотирма найсильнішими з Бистреця всунули тлусту від смоли і обліплену снігом біланю в жолоб ризи. Кочерган широко розчинив рота і урочисто проспівав:

— Клей-гоу, клей-гоу!

І негайно ж хлопці розставлені побіч ризи знизу вверх, одні ще видимі, інші вже в тумані, подавали один іншому від низу до найвищого поста, гасло:

— Кіне-тоу, кіне-тоу, кіне-тоу!

Що означало: шлях вільний.

Кочерган поклепав колоду на прощання, обтер смолу з руки об ризу і пробурмотів:

— Не журиси, щасливо!

Після чого разом з Вітроломом підштовхнули біланю. Захрипіла, заскрипіла по льоді, розлучаючись з відвічною нерухомістю, стукнула з першого розмаху. Потім завила в шаленому розгоні, дерлася, як розлючена потвора. Уже вигравала під Синім Бердом, де вартував Савіцький, готовий підштовхнути чи відскочити. І відразу ж кані, що гніздилися у щілинах Синього Берда, почали лаяти колоду чи людей, або заохочували невідомо кого: «бий, бий!». Колода розпачливо смикалася з поворотом, горланила із стисненої пащі: «хто тут старший, чия риза?». Обледеніла риза, немилосердно утримуючи велетня, слизько зітхала з мимолітним жалем: «Ах, не в цьому справа». — Кочерган слухав зверху, з острахом висував голову до низу, але туман закрив Синє Бердо, разом з поворотом ризи і з Савіцьким. За якийсь момент Савіцький свиснув, не менш пронизливо, ніж каня, це знак, що колода пролетіла. Приречена вже гриміла нижче одноманітно наростаючим громом, що аж цілий ліс, який ще стояв на рідних пнях, набухаючи погрозою, загудів геть до найдальших окраїн: «грім-грім, погром-розгром». Кочерган все прислухався з гори. Колода не зупинялася, вже не борючись ні з чим, добралась до повороту на Заячій Паші. Свиснула риза, захихотів і радісно гавкнув Гарасимко, як молодий пес, що аж ліс, перекривляючи його, гавкнув у відповідь потворним відлунням: «хіхіхіхіхі». Колода пронеслась, на кінець бухнулась у снігові подушки неподалік від місця призначення, коло миґли. Закінчилось, Томашевський і його компанія, й інші, буцаючи її чеканами, потягнули по снігу, щоб закласти миґлу.

Савіцький також прислухався, намагався відрізнити гул колоди від гуркотів, свистів і зітхань самої ризи. Почув, що десь там щось затріщало, що десь зойкнула риза. Окриком «габоу» зупинив ризування, після чого, передаючи вниз знак через хлопців, наказав, щоб Томашевський перевірив ризу від миґли вверх. Сам бігав то вниз, то вверх від жолоба до жолоба, насвистуючи вже не старцівські мелодії, але запальні чардаші і дикі гуцулки. Панич-рись був скрізь, тримав у кулаку всю ризу, жоден рух, жоден спуск, жоден окрик не відбувся без його кивка. Томашевський, і так вже досить схудлий, після кількох викликів, вибігаючи на гору і знову вниз, важко дихав, втомився, ледве рухався, а Савіцький дивувався, бо захоплений ризуванням не відчував утоми. Кочерган то підганяв, то остерігав, і знову переможно виспівував: клей-гоу, клей-гоу! І знову колода скочувалася за колодою в повному порядку.

Тимчасом сам Фока з групкою добровольців подався у найбільші замети прочісувати ліс. Вони добирались до закутків, прочищали від снігу порташ за порташом, а ще вигрібали зрубані давніше чи недавно і не спущені колоди, звідки тільки могли, і складали їх на порташі. Ще не один зруб, а може й не один порташ тонули в глибокому снігу ніким не віднайдені, ще не встигли зризувати половини приготованого дерева, коли одного вечора навалилися з заходу чорні хмари, стало нестерпно душно, а вночі розгулялася заметіль. Потрясла колибою, не лише побудила сплячих, але ще важче пригнітила їм дихання. Цілу ніч ліс гудів і гримів, ставало щораз душніше, світ безнадійно скочувався на саме дно зими. Наступного дня намарно було б шукати вчорашнього світу. Снігова буря, окутуючи кожну вчорашню форму, затерла всі кути і канти, затопила кожен твердий виступ, перемінила дерева, колиби, стайні, стоги з сіном, ризи і миґли, загребла сліди людей і тварин, витягнула м’які чуби, розкудлала димові чуприни, розвіяла слизькі снігові примари, не силуети речей — а сліди герців зими. Бутинарі відразу зрозуміли, що одна ніч занурила їх ще глибше у зиму. Попри це Фока наказав працювати далі. Зернистий сніг все шмагав лиця робітників, витискав їм сльози з очей, заливав обличчя сльозами, після чого вітер сковував сльози на обличчях у шкаралупи, переймав і висушував подих. Майже половина робітників практично невпинно очищала сніг, з особливим завзяттям відкопуючи ризи. Кочерган важно кивав головою, але так само переможно проголошував: клей-гоу! Савіцький, невиспаний через нічне вартування і посоловілий, бігав вже без посвистування, часто і навіть без потреби зупиняв ризування, мимрив, смикався, навіть нетерпляче кричав. Робітники не ображалися, а тільки дивувалися, що панич-рись посуворішав, як лісова рись. Працювали слухняно, але сумно, кволо, як ніколи до цього.

Буря не припинялася. Перед вечором менші і більші птахи то групками, то зграями втікали на північний схід, пролітаючи низько над колибою. Посвистування крил випереджувало вітер або змішувалося із свистом вітру. На це не звертали особливої уваги, тільки Кузьма Ґотич, званий Нявчуком або Віхринкою, увірвався до колиби, немов утікаючи від птахів. Затуляючи голову руками, він хрипло скаржився Іваниськові:

— Пташиний свист, вони летять, вони вже тут.

Іванисько співчутливо заспокоював його. Жаб’ївці уважно спостерігали за ними, а Томашевський постукав пальцем по чолі. Компаньйони вибухнули голосним сміхом.

Знаки

Після трьох днів роботи в бурі і в постійній боротьбі з бурею увечері серед заметілі приїхав до колиби — вперше від осені — Андрійко Плитка. Обліплений снігом він увійшов до колиби і робітники відразу ж оживилися.

— Гість над гістьми! — волав Фока.

— Хресний батько нашого бутину, — белькотів Бомба.

— Він стяв перше дерево, — пояснював Фока жаб’ївцям.

Жаб’ївці дивилися на Андрійка мовчки, один чи другий обережно прошепотіли:

— Це саме він, Лісова Смерть.

— Добрий знак, — буркнув Вітролом.

— Лісовий щасливчик, — хвалив Петрицьо.

Андрійко забобонно сплюнув вбік, після чого мовчки почав вітатися з усіма, подавав руку нікого не минаючи. Майже нічого не кажучи, він сів у куті поруч з Фокою, шепотів терпеливо і довго. Фока то заперечливо кивав головою, то стенав плечами. Слів Андрійка не було чути, але перешіптувалися здогадками і чекали, що Фока оголосить щось нове. Та наступного дня, не зважаючи на невпинну заметіль, ризували й надалі, як і до того. Кочерган провадив праці спокійно, а Савіцький, втомлений і ще більше розклеєний, вперше неохоче. З іще більшими труднощами доводилось очищати сніг з ризи, робітники увечері поверталися настільки виснаженими, як рубачі восени підчас перших рубацьких змагань.

Хоч і не було веселості, Петрицьо перекривлявся з Цвилинюком, а той, хоч і слабший від інших