Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

взаємних претензій і натовпу, Петрицьо створив коров’ячий реваш. Відповідно до нього, карбуючи щодня, по троє робітників на день слідкували за своїм правом до корів. Але навіть і тоді не бракувало суперечок, що той погано чистить стайню, а інший порозкидав сіно і не згорнув його зі снігу.

Дивлячись на себе самих у очних півкулях корів і тримаючи їх за вим’я, вони так захищалися від зими. Бо лісосіка якраз помаленьку зсувалася на саме дно зими, у вітчизну зрізаних кристалів. Не за одним деревом, не в одній лісовій ярузі, укритій снігом, чигала тиха фіртка і ще тихіший з’їзд до кристалів. Навколо в олов’яному повітрі пахнуло тихим нальотом, викраденням, тихим щезанням. Пищання голодних соколів і яструбів здалека прошивали суворі тумани, а за ними поки-що мовчали невидимі ще похмуріші пташиська — гробарі і прибиральники лісової смерті.

Але любі родовитим пастухам подихи і випари корів пом’якшували суворість, повертали світ. Очі і зітхання корів роздмухували пригасаючі вже зітхання хат, родів і сіл до Божого милосердя, до опіки того Ґазди, котрий піклується як може про всю свою худібку, чи дав він їй чотири ноги чи тільки дві, чи дав їй хижу думку, гострий погляд, чутливий слух, чуйний нюх, чи те й інше може дещо притуплене.

Однак пуща негайно ж про себе нагадала. Голоси і запахи лагідних гостей з долин привабили суворих гостей з гір. Вовки зацікавилися і ночами все більше їхніх слідів залишалося на снігу навколо колиби. Вони собі навіть протоптали свій власний плаїк біля колиби. Раз чи два по ньому гасало вночі із задиханим гарчанням і з виючим, але радше веселим галасом, вовче весілля, і зникало у пущі.

Як наймолодший, Гарасимко отримав дозвіл ночувати разом з коровами у стайні під скелею. Та він спав міцно, не чув вовків. Аж однієї ночі вовки особливо розлютилися недалеко від стайні і відразу ж загірська корова Шестуля попередила спочатку муркотливо, а потім все голосніше, аж почали ричати всі корови. Найголосніше дерлася Красуля. Розбуджений Гарасимко без страху кинувся до колиби і розбудив Іваниська. Той негайно поспішив за вовками з лучиною і рушницею. Цього разу вовки не гарчали агресивно, почали жахливо вити і тужно зойкати. По заплутаних і закручених колом слідах Іванисько зрозумів, що вовчиця десь пропала і вовки її шукали у розпачі. Якби на своєму шляху вони наткнулись на якусь живу істоту, навіть на ведмедя, то роздерли б її ошаліло. На дні зими, де все заціпеніло під сном і під склом, горіла й надалі вовча доля, вовча хіть і розпач вовчий.

Іванисько слідкував за вовками з завзяттям, але пробираючись із труднощами крізь снігові завали, просувався не швидко. Та й без цього він не надто далеко міг би встигати за швидким просуванням вовків, які, маючи віддалену ціль, упродовж однієї ночі пролітають пущу за пущею, пропадаючи не тільки у просторах чужих лісів, чужих повітів, а навіть і чужих країн, десь на Угорщині, Волощині і хто знає де. Наситившись відслідковуванням закрученої вовчої плутанини, Іванисько вранці повернувся до колиби.

Незабаром нові гості підкріпили живий склад колиби. Максим Шумей хоч і не думав давати до роботи в бутині коней, прислав кілька пар волів із санями, наповненими сіном, і ще й з таким наміром, що коли вже худоба опиниться ближче до запасів сіна (скошеного восени на полонині на Рабинці і залишеного там на зиму), то під кінець зими відразу перейде на гору на випас. Тимчасом воли зовсім не такі вередливі, як корови, ані не полохливі чи норовливі, як коні, ані не перебірливі, як будівники ризи, спокійно і покірно звозили дерево корчугами, особливо з Попадинця, де з’їзд не був стрімким. Ризи надалі мовчали, а тягнуті волами на підкладках колоди скрипіли по снігу, стукотіли по дерев’яних сходах. Хоч вигадлива і виконана за усіма правилами риза, почищена вже від снігу і полита зверху до низу водою, блищала і запрошувала до спуску, Савіцький весь час її зміцнював, поправляв і відкладав ризування.

Риза

Минув ще тиждень, поки ризи заграли. Головна риза, викривлена у формі літери Z, двічі перескакувала через яр і потік: один раз минаючи скелястий обрив, званий Синім Бердом, — синяві літом скелі якого ще більше посиніли від снігу до кольору сталі, — другий раз через мало заліснений схил, званий Заячою Пашею. Кожен поворот ризи тримався на потужних підпорах кашиць, підкріплених боковими кашицями. Кількість поворотів була настільки нечисельної, наскільки після довгих мудрувань вдалося вигадати і виконати Савіцькому. Бічні рукави ризи, не створюючи різких поворотів, впадали нижче від кожного з двох головних поворотів. Перед початком ризування Савіцький і Томашевських разом з його приятелями ще раз пройшлися по всіх відгалуженнях ризи. Скріплена прихованими клямрами з заліза, полита і вибілена з середини замерзлою водою так, наче вона дивилася вивернутими білками, риза бездоганно блищала. У ядрі предвічного лісу, серед западистих снігів, вигадливий і важкий людський твір, а все ж непороджена донька Льодової Баби, зимова красуня, слизька, мовчазна.

Савіцький вирішив поставити біля кожного повороту вартового з чеканом задля того, щоб в разі потреби підштовхнув колоду, якби на повороті вона почала вагатися і роздумувати. А мав би то бути скачок неабиякий на випадок, якщо б колода відразу і без роздумів вискочила з повороту. Савіцький вибрав для себе пост біля Синього Берда, небезпечний ще й тому, що був при горі, де колода ще не могла набрати потрібного розгону. До повороту над Заячою Пашею зголосилося кілька приятелів Томашевського, але Савіцький вибрав Гарасимка. Гарасимко тішився і галасував, а Матарга марудив:

— Ми тут від початку, а цьому малому відразу почесті. І чого? Наражати такого безсилого, щоб пхав носа під колоду і щоб йому кості переломило.

— Та яке? — сміявся Мандат. — Щойно загуркотить біланя, Гарасимко вискочить на дерево, як від ведмедя.

Гарасимко не образився:

— Гаразд, коли мені переламає кості або коли втечу на дерево, то відразу після мене нехай стає Мандат.

— Молодику, не накликай, — суворо пожурив старий Кочерган.

— Так, так, не зачіпай язиком, — підтвердив Вітролом.

— Не говори дурниць, — дорікнув теж Савіцький, — бо не пущу тебе на Заячу Пашу.

Матарга пригадав про своє право:

— Ну гаразд, але в разі чого, то Мандат чи я? Для розвертання колоди потрібен найсильніший.

— Спочатку Мандат з пузом, а як пузо трісне, нехай іде найтугіша шия, — жартував Гарасимко.

Савіцький лагідно сердився:

— Припиніть, я не люблю дурних жартів. Я вибрав Гарасимка, бо він сміхованець і танцівник, буде хихотіти колоді в ніс, а