Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

І нарешті стало практично неможливо добратися до багатьох порозкиданих колод, присипаних снігом. Мапи порташів, а тим більше мапи зрубів у них не було. Вночі всі колоди чорні, а сніг біло поглинає і чорну землю, і чорні колоди, і окоровані білані. Поступово то один, то інший відморожували руки, Кочерган марудив, що завчано не подумали про зілля проти відмороження, а Фока суворо наказав, що з цього моменту нікому не дозволяється виходити з колиби без перевішаних через шию рукавиць, бо кожен дотик до заліза — це гарантоване обмороження. Петрицьо перевіряв усіх на виході з колиби, а Кочерган — на роботі. Фока картав недбальство, хвалив обережність, загострював уважність, але не міг розірватися.

На ніч хмари підіймалися, розпорошувались чи всякали. Небо сіяло зірками, сніг покривався шкаралупою, скрипів під ногами. Дерева з шумом тріщали, политі водою ризи стріляли, розбризкуючи відлуння, поважно нагадували про себе цілу ніч. Бували погідними і світанки, лише тумани окутували лісові верхівки, кожну видиму вершину з точною відповідністю до її обрисів. Огортали кожну півкруглими клубами, пухнаста баня на бані, білий пузир на пузирі, немов потворні баби випхалися подушками. Щоправда, збільшували, іноді й подвоювали в ширину розміри вершин, але все ж ще вірно зберігали їхні постаті, підкреслюючи їх. Та з часом дозволяли собі все більше. З одного розмаху накопичувався клубок на клубок, іноді вистрілювала оманливим шпилем. Або знову ж тумани розпихали верхи у рівно зрубані кубики, перевтілюючи їх у спільноту форм. Робітники, що шукали віддалених порташів, добираючись до схилів і шукаючи розкидані по лісі колоди, поки не відкопали плаї, керувалися обрисами видозміненої туманами гори, і так, потрапляючи на бездоріжжя і в замети, постійно блудили. На додачу ще й, коли вони далеко заходили, то вже раннім пополуднем на ліси опускався густий туман. За два кроки вже не було видно, через відсутність плаїв, стежин і слідів вони втрачали багато часу. Навіть у білий день ліс чигав, обманював, лякав.

Під вечір тумани щільно огортали котловину, колиби, однаково занурювали і далекий недоступний і близький, начебто й доступний світ. А вночі одне й те саме, знайоме зоряне небо відкривалося, сніг тугішав, можна було ступати, не провалюючись, але вночі ліс був зачинений для людей, ніхто ніколи у нього не заходив.

Зима засмоктувала лісо-гірський край поміж Рабинцем, Черемошем і Попадинцем у своє королівство, манила до своїх кришталевих квітників на саме дно потворного яйця. Як вилуплений з сонця зміїний рід, разом зі своїм королем зимує у заціпенінні під землею на іншому світі, так і бутинарі, відрізані від світла, від батьківщин, від печей і від хат, від села і від забав, поволі застигали, замовкали. Але виривалися щодня. Бути сном, стати деревом, що однаково на всі боки простягає коріння чи гілки, і довірливо дозволити понести себе снам, аж перетворять нас на скаменілості, на кристали, аж заспокоять, — такою є спокуса зимового королівства. Такій спокусі кожен з нас може піддатися, хто про неї розповідає, але не той, хто щоденно вирубує дерево і вириває його із середини сну, щоб отримати з нього деревину. Але ночами тому, хто прокинувся і прислуховувався до тугої тиші, або й вийшов із колиби, дзвонили з неба і зі снігу спочатку тихесенькі світелка, які потім щораз нестерпніше роздзвонювалися у тремтячі від світла кристали.

У найближчу неділю, ще за дня, сани з Ясенова, наповнені їжею та знаряддями, продерлися крізь замети на порятунок лісосіки. Спереду, відгортаючи сніг буковою лопатою, пробирався головний пастух Трофим, відразу за ним поправляли лопатами молоді сусіди Шумеїв. За ними сунулись дерев’яні сани, тягнені старими животатими кобилами, стискаючи сніг некованими полозами з тихим скрипом, а часом з пронизливим писком. Вони залишали широкі, гладко второвані колії. За ними ступали приведені на бутин корови, підозріливо впихаючи ноги у сніг, іноді ковзаючи. Цей тихий похід був для лісосіки незвичним шумом, підняв відразу всіх на ноги. Всі гуртом висипали з обох колиб на привітання, а Фока знайомив людей з коровами.

Несподівані барви: червоні, синюваті, буро-сірі — всі масті корів і коней увіпхалися до чорно-білої пущі. Разом з цими барвами йшло саме життя, рухи, дихання, погляди і голоси тварин, вкарбовані з дитинства ритми і знаки найближчих істот, без яких для пастуха немає світу. Попереду всіх корів йшла потужна, червона, навіть вогниста Красуля, різко дихаючи. Рухами ріг і пострілами з очей вона наказували незнайомим, щоб вступилися з дороги. Немов здивована, зупинилася, побачивши Фоку, протяжно заричала, а потім облизувала йому руки. Замикала коров’ячий похід неприглядна лісова корова з припаленим — як це кажуть «пришкрумленим» — чолом, звана Шестулею.

На неї Фока також звертав увагу незнайомих:

— Ця родом з угорської сторони, береже стадо від звірів, попереджає.

Корови «чужилися», — тобто непокоїлись від присутності чужих — нюхали недовірливо сніг. Красуля, втягаючи повітря і хрипучи, порикувала раз за разом, і відразу ж ричали інші одна за одною, тільки Шестуля задовільнилася нюханням снігу. Рики зігрівали тишу так, немов переможно летіли далеко, село переважало пустирище. Тільки головний пастух непокоївся.

— Клопіт з цим, — казав він стурбовано, — невідомо, чи припустить молока, а може хвора? Відколи ми увійшли в пущу за Красником, Красуля постійно «чужиться» і порикує, а ті інші за нею.

Щойно він це сказав, як Гарасимко прискочив з флоярою. Танцюючи на снігу перед коровою, наближаючись і віддаляючись навприсядки, заграв коротку Пелехову мелодію, жваву, як джерело, що вискакує зі скелі, і відразу ж Петрицьо, а за ним і увесь рій молодих заспівали:

В папороті, в вивороті явір зелененький,

Погиб, погиб в Синицях Пелех молоденький.

Шумить вода з-за города, клекоче, клекоче…

Хоч води затято мовчали і, мабуть, десь далеко коло ризи тільки просочилась якась тепличка і відразу ж всякнула у сніг, стародавня пісня зашуміла водою і весною. Корови заспокоїлися. Гарасимко пестив Красулю, а вона лизала його лице. Він грав також до першого доїння. Корова припустила, молоко було здорове. Хлопець натискав ще більше.

— Я буду грати при кожному доїнні, добре?

Фока погодився, але відразу почали впоминатися інші:

— Гарасимко наймолодший, а мав би грати при кожному доїнні, чим він кращий?

— Так повинно бути, це правильно, наймолодший, значить найближче до цицьки, — відповів Фока і так залишилося.

Пізніше бутинарі ще домагалися один поперед другого, щоб годувати і доїти корів. Не було такого, хто б просто з важкої праці не поспішав до корів. Не один з задоволенням уривав якусь годинку він сну на світанку, щоб привітатися з худобою. Щоб не було