Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Ґуцинюк знервувався:

— Скажіть просто: перше — це голка, друге — перстень, третє — сливка, четверте — огірок. І — по параді.

Молоді закричали на Ґуцинюка:

— Псуєте забаву, так не цікаво.

Томашевський відрізав:

— Хто все знає, най іде спати, а хто надто мудрий — то на вічний спочинок, ми не заперечуємо.

Гарасимко тріпався далі, легко, невимушено, не роздумуючи, вже не чекаючи на запрошення.

— Бабине ремесло, довкола обросло, а в середині дірка. — Баба си розложила, а дідови висит сарсама.

Вітролом зупинив його:

— Але це ніяке не паскудство, це просто — криниця.

І Гарасимко викаблучувався безконечно й далі таким самим чином, за яким доступна вульгарність, немов відлуння викликала вульгарну впевненість, а підсовуючи пастку, відразу осмикувала того, хто намагався вгадати, змушуючи його задуматись. Не відомо, що більше приваблювало, непристойність, що чигала досхочу на дурість того, хто відгадував, чи страх, щоб не попастися, і більш делікатна сором’язливість дотепу. Зовсім протилежно до дотепу витончених жартівників, який поза всіма цілком делікатними позами, швидше відкриває, ніж приховує начебто сором’язливу суть всіх людських справ, все це мужицьке зухвальство відразу надягає зі сміхом грубу шкуру, а більш делікатний сміх її здирає. Кожну загадку вітали грубіянським сміхом, але потім її поволі розкушували з тихою посмішкою, зрештою, завжди із визнанням до Гарасимка.

Та не всі проявляли визнаня до жаб’ївських загадок. Не лише Ґуцинюк, який їх знав, нудьгував та позіхав. Заклопотаний Савіцький сміявся вимушено, а потім крутився по колибі туди-сюди, наче чогось шукав. Вітролом слухав з недовірою, весь час немов з острахом присікаючи терпким слівцем Гарасимка. Іванисько споважнів, встав, немов ображений, перейшов у дальній кут на підстилку. Віхринка дивно скривлений, немов уражений, пішов за ним. Не зважаючи на загадки, вони розмовляли упівголоса.

Вітролом не витримав:

— А пригадуєте, про що говорив Андрійко у перший вечір? Вовче весілля прокинеться і бордель з дівками лісними. Не смійте дражнити себе, ані когось, бо посіються вам масні приповідки до сну і на пустирищі без жінок, таких жінок почнете прагнути, що вас одурманять, висмокчуть, виплюнуть, а бутин знищать.

Гарасимко зневажливо розхихотівся, але відразу ж увірвалося його хихитіння, бо з усіх сторін на нього засичали жаб’ївці.

Тільки Петрицьо пожартував:

— Наша старшина, Фока і панич, застреглися присягою від жінок. Це наші архімандрити, нічого нам не загрожує, вони не дадуть до нас підступити.

Старий Кочерган заспокоював:

— Загадка загадкою, поставить пастку, а посміхуя сама висміє. Сміх здоровий.

Фока жартував:

— Слушно каже Кочерган, сміх здоровий, але промова Вітролома теж здорова, для того, щоб ми вважали на себе. Все ж не біймося чорного і чорта не очорнюймо занадто, бо він перекинеться на білого, і що тоді? Дивіться, зима рогата взялася за нас, але в нас уже є реваш, тож покажімо і ми їй наші роги. Золото чи не золото, світить чи ні, а правильно кажуть, що не по розмовах про нас будуть судити, а по руках. Робімо якнайкраще.

— А є й такі, — поправив Кочерган, — що не по словах судять і не по руках, а по горішку.

— Якому ще горішку?

— Заглядає всередину, чи здоровий горішок, чи пустий.

— Нехай добре заглядає, щоб зрозумів, — відповів Фока.

Кочерган пояснив думку:

— Але ж це не людина заглядає….

— Ну, то помолімося разом і спати, — завершив Фока.

Після молитви всі влягалися до сну і розходилися, наче з жалем. Від свят не було в бутині такої злагоди.

VII. Небезпечне джерельце

На дні зими

«Чи таке було, чи не було, — чи дідам-прадідам си приснило».

З новим тижнем сніг перестав падати, ліс застиг, ні подмуху, ні сніжинки. Хмари знизились, захопили русла потоків разом з колибами. Дні потемніли, ночі почорніли, згущена темрява всієї зими навалювалася з лісу на людей.

«Прибрати сніг», — поспішав, підганяв, а навіть лякав Кочерган. І через це провадив сутичку зі снігом. Після святкових подій він багато не говорив, лише: «Варко, ґвалт, страх, лопатою швидше, ніж кєрмою махай, махай!». До коротких слів він помахував люлькою і сам відразу ж перший махав лопатою. Фока зупинив вирубки, кожен брався за лопату, чекан, мітлу, в тім числі і Петрицьо, попри всі обов’язки у колибі. Всі ставали з охотою, галасливо побіч Кочергана. Матарга ричав до вух: «махай, махай!». Мандат вторив йому, Цвилинюк пищав, Гарасимко весело галасував: «махай, махай!». Кочерган розважно докоряв: «тихо там, не зривай грудей, махай!». Доганяли і переганяли Кочергана у мовчанці. Помаленьку веселий, хоч і суровий іноді, бутин посерйознішав, немов далека північ опустилася на край і на людей.

Внизу на миґлі не було ще жодної колоди, перш ніж спустити колоди ризами, на них ще чекала важка боротьба зі снігом, відшукування засніжених порташів та розкиданих колод. Далі висіли небезпека за небезпекою: ризування, можливо хуртовини, лавини, можливо пошкодження риз, можливо — старі здавна знали, а молоді навчилися відразу — що за будь-яку неуважність, помилку, затримку можна заплатити життям одного або й багатьох. І що мало не дбати про власні кості, бо хто в бутині ними ризикує, той наражає на небезпеку весь бутин, той є смаркачем, а не сміливцем. Снігова могила в пущі є найжорстокішою, бутинове погребіння живих прошиває морозом більше, ніж будь-яке інше.

Перш за все відкопано стежки і проходи до риз, а самі ризи найбільше поглинули увагу Савіцького. Бо довгі, місцями круті жолоби, особливо в незахищених лісом місцях, засипані снігом щонайменше у дві їхні глибини, вже здалеку вітали викликом могил, перетворених на неприступні фортеці. Особливо там, де не підняті на вежах понад яром жолоби майже торкалися землі, сніг не зсовувався, а обліплював ризи широким збитим валом. Наполовину очищені ризи за ніч замерзали. Наступного дня лід розбивали чеканами і сапінами з іще більшими труднощами. В міру очищення жолобів Савіцький з Томашевським і з його рухливими компаньйонами від світанку до ночі бігали вздовж жолобів, випробовуючи ризи, завершуючи незакінчене, зміцнюючи непевні і підозрілі жолоби. Старий Кочерган завчасно відкопував джерела і кринички вздовж ризи, щоб її відразу полити водою і зробити ковзкою. З думкою про стійкість ризи Савіцький розважно притримував роботу, а Кочерган, остерігаючись заметілі, не менш розважно її приспішував. У пошуках доступу до середніх порташів, завіяних раніше чи й недавно, не лише провалювались у сніг люди та тонули лопати, а також блукали очі, а пам’ять не мала, за що зачепитись. Де ж і як їх шукати під білим покровом, який одноманітно покрив рельєф підвищень і заглиблень? Мороз раптово посилювався, зрізаючи розгладжені площини.