Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

цісар, знає мене й король. Знають мене і пани, поклоняються мені в пояс до землі. А тебе всього-лиш ножичком вистругали, хто ж тобі поклониться?

— Каже реваш: не потрібні мені поклони; поклон, переклон і прокльон. Мої матері ялини чубаті братаються з сонцем, кохаються з сонцем.

— Каже золото: я із сонця з-над сонця. Мій блиск затьмить саме сонце. Затьмить світ, засліпить, розчавить. А твій блиск лиш на мить бухне у вогні, і ти вже попіл.

— Каже реваш: твій блиск спокушає світ до чвар, до вбивства. Ти будеш блистіти над мертвими і старшувати на цвинтарах. Мій блиск відродиться у ватрі і у злагоді.

— Каже золото: мій блиск у заплітках дівчаток, у збруях, у панцирах, в обладунках, у золотих возах, у золотогривих конях з золотими вуздечками, у золотих орлах, у золотих книгах, у золотих струнах. Від золотих кораблів течії золотошумні з пупка землі, з Риму б’є в очі золото. Золото на хрестах храмів, на крилах святих, ангелів. І до Бога сягає.

— Каже реваш: на сонці заблиснеш, уночі погаснеш, без тріски, без живої іскри ти чорне, ти холодне. Нічний хробачок-світлячок золотіший від тебе. Моя тріска сестру-тріску знайде і викрешуть згоду, живий вогонь із себе, з неба, з Бога. А де ж твій огонь, золото?

— Каже золото: мій вогонь спить у очах золотошальних, викрешу його, збуджу, зашумить, вогняним крилом полетить, підпалить ліси, міста, країни, спалить, випалить.

— Каже реваш: у тобі війна, у мені — згода. Ти не вогонь, а ілюзорний вогник, ти дзеркало-омана, ти упирпаскуда, щезни, згинь, пропади! Твій огонь весь час новий.

— Каже золото: ти голодний ведмедик з пущі, смокчеш власні лапи. Не ворухнешся, засохнеш. Я лечу через світ, рухаю світом, як вітер, поєдную світ, годую світ. Мене можна виміняти на хліби — на меди, на коні — на воли, на ліси — на країни, на війну — на мир, на любов — на честь. А тебе?

— Каже реваш: ти з дороги — я з плаю, з базару ти — я з вулика, ти з суші — я з джерела, ти з галасу — я з шепоту. Мене не потрібно обмінювати, цей реваш єдиний, ця людина єдина. До мене прийдуть, за мною підуть, бо я вартісний і незамінний.

— Каже золото: ти виконаєш своє і перетворять тебе на сивий попіл.

— Каже реваш: де твоє коріння, золото? Де шишки, квіти, насіння? Де твоя золотоскибна рілля? Сійся, золото, насінням, випалена глино! Загребе тебе земля, загасить, не відростеш.

— Каже золото: скільки ж патичків, скільки ж кілочків, скільки ж чоловічків зігниє навіки. За тисячу літ, за тисячі літ я завжди — те саме золото. Навіть в могилі в землі — золото.

— Каже реваш: золото, ти не золото, справжнє золото не блискуче, незамінне.

Цвилинюк сів. Молоді жаб’ївці припинили грати в карти, повернули голови до Цвилинюка. Ґіжицький захоплено видихнув:

— Але ж він хитрий.

Гарасимко засміявся, голосно утішився:

— І справді хитрий.

Томашевський бурнув від карт:

— А хіба гроші не берете, відповідно до реваша?

— А що ж брати? — здивувався Цвилинюк.

Томашевський засміявся:

— Може краще чорта з Сігету до грошей, відкриє вам світ.

— Для чого мені гроші — пояснив, подумавши, Цвилинюк, — коли мені чогось буде треба, я піду з ревашом до Дувида Бернгаута, він Фоку знає і мене добре знає.

7

Томашевский більше не відповідав, зайнявся картами. Біля карт тіснилося щораз більше глядачів. Вітролом пошепотівся з Іваниськом, а потім підійшов до Томашевського, поклав йому руку на плече і запитав:

— А що це таке?

Заглиблений у гру Томашевський не відповів.

— Коли закінчете? — наполягав Вітролом, звертаючись до Ґіжицького.

Ґіжицький охоче відповів:

— Ця перша гра вже закінчується. Але гра в карти ніколи не закінчується. Можна грати ніч і день.

— А на що ви граєте?

— На реваш, — відповів Ґіжицький.

— Що? — здивувався Вітролом. — Весь реваш програти в карти?

— Необов’язково. Просто той, хто програє і хто виграє, зроблять позначки на кантах своїх ревашиків і після оплати розрахуються.

Вітролом надалі терпляче приглядався, тимчасом гра закінчилась.

— Граємо ще? — запитав Томашевський.

— А я вас щось попрошу — чемно промовив Вітролом.

— Що? — буркнув нечемно Томашевський.

— Не грайте тут більше, — попросив Вітролом, — тут бутин, а до того ж реваш.

Томашевський стенув плечами.

— Тут же не церква, а у вас більше заборон, ніж у церкві.

Фока поспішно втрутився:

— Грайте, якщо хочете, але згідно зі звичаєм не годиться грати у карти на бутині.

Савіцький намагався захистити Яся:

— Мій батько розкладав пасьянси навіть у свята, але якщо такий звичай…

Томашевський закусив губу і поспішно поскладав карти.

— Так, паничу, звичай, ми розуміємо, — і швидко сховав карти до кишені.

— А що ж можна? — запитав Кімейчук.

Вітролом зірвався:

— Все можна, аби лиш годилося. Загадки можна.

Гарасимко зголосився:

— Я розкажу загадку.

— Розкажи, розкажи, — заохочували компаньйони.

— Загадки, — волав Петрицьо.

— Загадки, загадки, — поторювали інші все голосніше.

Гарасимко споглядав задерикувато на Яся.

— А чи все-одно, які загадки?

— Загадка, то загадка, — заспокоював старий Кочерган.

Гарасимко промовив:

— Шимбале-шимбале — панна тоненька, дірочка маленька, два пальці тримають, а два запихають, душко солоденька!

Мандат зареготав, і компаньйони реготали, голосний сміх, як іржання, пролетів по колибі.

— Починається, — буркнув Вітролом.

— Що починається? — запитав холодно Ясьо.

— Та видно, що, — відповів поважно Вітролом.

— Ну, відгадуйте, — напирав Гарасимко.

— Та хто ж це не знає, — сміявся Мандат.

— То кажіть, — заохочував Гарасимко.

Всі мовчали, одні, бо знали загадку, інші, щоб не руйнувати бутину, ще інші, зрештою, остерігаючись пастки Гарасимка.

— Відгадуйте, — сміявся Ясьо. А за мить сказав — ігла.

— Всі тішились, а найбільше — сам Гарасимко.

— Ну, далі, далі, Гарасимку, ще, — просив його Мандат.

Гарасимко, опановуючи сміх, сказав:

— Шимбале-шимбале, просив хлопець в дівки дірки, вона каже: товсте маєш, не упхаєш…

Знову реготали, але ніхто не відгадав. Гарасимко, не зважаючи на всі спроби, не розкрив загадки. А коли всі наполегливо його просили — далі, то говорив далі:

— Шимбале-шимбале, ціпко стоїть, слабко висить, весь кудлатий, кінець лисий.

— Те саме, — вирвався Мандат.

— Що саме? — запитував поважно Гарасимко. — Зовсім не те саме. А може ось це буде те саме: забив, як сук, витєг, як флєк, а з кінця капає.

Заразний регіт захоплював бездумно одних, але відштовхував інших. Втаємничені компаньйони не видати Гарасимка, сміялись тихіше. Ґєлета, скупий на похвалу, стримувався, але слухав з зацікавленням.

— То що ж, — нетерпеливився Гарасимко, — ніхто не знає?

По кутках шепотілися. Бомба визнав неохоче, але без насмішок:

— Надто складне! Де ж іще такі винахідники, як