Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

до моєї цісарської майстерні, ось вам завдаток, а чемного єврея беріть у помічники». — Так би зробив чоловік і ґазда!

Найстарший Кочерган зітхнув і відізвався з неохотою:

— В колибі, брате, можеш собі бамбірити, скільки хочеш, але по селах…

— Ой, так, — зітхнув ще й Пехкало, — хіба-що в зашептаних лісових шептати.

Цвилинюк підвівся з сидіння, підняв брови, закрутив вусика. Знову посміхнувся, щоб напружити увагу, і раптом заверещав:

— Шептати? Люди, та чи ви бачите, що з цього виходить? Що як немає реваша, то золото старшує, або фальшиве золото — це все одно.

— Як же ж немає реваша? — лагідно обурився Кочерган, — а суд і закон на чому стоїть?

Цвилинюк знову сів.

— Коли б реваш старшував, — марудив він вголос, — то пан Бамбірій, золота людина, замість того, щоб вошей бити, й надалі бив би собі свої десятки. Або нехай навіть дельорні хрести, аби тільки замість плати йому, нехай би хоч годували, а не вбивали його. Людина одна одну весь час убиває, не один не хоче, а навіть жаліє, але все ж вбиває.

— Вас вже хтось убив? — запитав Петрицьо.

— Не злічив би, мабуть, і я інших. І тепер вже думав, що мене уб’ють, але не вбили.

— А чому ж так? — запитував далі Петрицьо.

— Бо реваш весь час шукає людину, тримається за людину. І коли людини не стає, йде далі шукати і зникає. Тоді прийде золото, закричить: «я тут пан, зі мною будеш веселий, без мене ти сумний непотріб»! І хто йому повірить, той вже вбитий. Не тому, що немає чого їсти, а тому, що йому сумно. Бо золото вміє дурити, здатне фальшувати, га-га, ще й небилиці показувати: «не сумуй». Мого батька пан убив.

Петрицьо зірвався з місця:.

— Що, застрелив на полюванні, чи як?

— Ні. Убив, бо забув. Поїхав собі у світ, не подумав. Пан був непоганий, зрештою, кожен пан дурний небога.

— Чому ж дурний? — засміяся Фока. — Бо не вміє доїти корів?

— Через це теж, але найбільше тому, бо він без золота марніє, реваша не розуміє, далеко йому до людини…

Фока перебив:

— Але є між ними і такі, і сякі, пани — це теж люди.

— Які там люди? — перебив Цвилинюк. — Послухайте-но хай я закінчу. Кажу ж: пан був цілком добрий, батько до нього звик, як я до дараби, мав з нього втіху. Бігали разом по полюваннях, по лісах, як молоді собаки. А коли поїхав, то забув. Батько відразу засумував, ноги йому опухли.

— Спухли від суму? — здивувався Петрицьо.

— А від чого ж? Видно так! Лежав, ледве дихав, умирав, але перед тим, як помер, пан знову приїхав. Дав йому грошей, дав вина і горілки, послав гайдука по ліки. Ого! — Пан теж зовсім посмутнів і говорить вже трохи мудріший: «Лесю, це я тебе вбив, ми гонили лісами, гонили нераз обоє з люльками в зубах. А я тобі навіть грошей не прислав. А що тепер? Людина вбиває людину, — так пан казав, — навіть коли не хоче, навіть коли жаліє, а вбиває, бо не думає. Запам’ятай це, хлопчино!» — каже він мені. Бачите, як помудрішав! Та й що з того? Вино і горілка дірявили батька, як ножем. Ні до чого! Від ліків відразу кінець, вмирав у добру годину, спав, як убитий. Аж дав йому пан якоїсь чорної гарячої і гіркої браги, що зветься — кафе. Батько плювався, ну і дивіться, те чорне паскудство помогло! Тоді ми дізналися, що таке кафе. На полювання вони вже не побігли, але міг дихати настільки, наскільки після нового року прибуває днини. Коли йому полегшало, каже панові: «Це так, пане, вбиває один іншого. Я теж. Звірів убив достатньо, а людей, певне, ще більше, бо не думав. А те, що зараз нам прийшло, це не від полювань, бо полювання то саме здоров’я, ані від грошей — це від смутку. Не журіться, пане, ну, не журіться…» — і так це все закінчилось.

6

Цвилинюк відвернувся до колиби, витягнув руки уперед:

— І тепер самі бачите, реваша немає, один чоловік вбиває іншого і його теж убивають.

— Якщо й він вбиває, то правильно, що його теж убивають, так йому й треба, видно, що таки є реваш, — відповів Петрицьо.

Цвилинюк посумнів, надув беззубі губи, навіть його вусик опав. Молодий Ґіжицький постійно зиркав від карт, прошепотів розчаровано: «Не такий вже він і хитрий».

Неначе вколений Цвилинюк підкрутив вусика, хитро підвів брови, розвеселив очі, залопотів жваво:

— Ні, це не так! І я змарнів би від смутку, відколи не їжджу дарабами. У вухах мені весь час щось шумить замість води. Що це? Мабуть, смуток, бо що ж іще? Їжі мені вистачає, одягу маю достатньо, жінка мене так доглядає, аж любо, але сумно. Відколи моя сила зм’якла, валяюся коло дому, як покинутий віз без колеса, та що я кажу — ще гірше, як дараба, що без води всихається на березі і гниє. Тільки-но спробую сісти на дарабу, хочби лиш до Устеріків, крутиться в голові. Коли прокидаюся вранці, то до сокири мене не тягне. Смуток. А я чекав: уб’є мене Фока чи ні, омине чи найме до бутину? І не вбив, подумав, запросив. Я знаю його з дитини, чесно йому кажу: «хлопчино, я дідуган, пустий жмих, мене лиш у рів зіштовхнути». А він: «Ні! приходьте відразу, приходьте, ви нам дуже потрібні». — Потрібний? Це вже весело.

— І що, весело вам? — запитав Петрицьо.

— А бачиш, що весело. Я не дбаю про золото чи про гроші, реваш старшує, бо є чоловік і є люди.

— А хто кого перестаршує врешті решт, — питав Петрицьо, — золото чи реваш? Реваш має доступ скрізь, де знають людину, а золото — без людини. Золото найдорожче, сходить униз і тягне на найгірше, а реваш від малого догори тягне, з даремного до того, що вартісне, з дурного виводить на мудре. Вони борються за старшинство.

— І як борються?

— Послухай, синку, старої приповідки і нової теж, як хвалиться золото і як захищається реваш.

Цвилинюк підвівся і виголосив:

— Каже золото: ти з патика, з непотребу, хто ж тебе знає і хто тобі вірить?

— Каже реваш: я з живого, знає мене людина. Вірять мені Шумеї з кедрового роду, знають Кочергани з бовгарів рогатих. А ти звідки? хто тебе породив, хто тебе знає?

— Каже золото: мене знає земля з первовіку, охороняє мене. Мене полочуть, випалюють, мене б’ють, кують молотом, перевіряють майстри. Знає мене