Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

від того хреста він вже лизнув трохи неба, а коли хтось інший глянув, то заплакав. І мені відразу захотілося плакати, але коли я дивився на самого пана Бамбіра. Серед усіх сорока мучеників — це головний мученик. Сам святий Серило-Мученик. Місяцями він сидів над роботою, продав добрі штани, які мав ще від діда, щоб купити мосяж чи срібло, не заробляв, не господарював. Бідний наш святий Ісус помучився півдня, потім вмер, а потім вже воскрес, а пан Бамбірій півроку мучився над хрестом, поки заробив одного сирітського гульдена, стільки ж, скільки у Фоки щодня припливає кожному. Коли б косив у ґазди, коли б на гостинці каміння розбивав, то в сто разів більше нахапав би грошей. І через усе це він так мудро виглядав, аж страшно дивитися. Очі витріщені, наче упиря перелякався, губи, як в дитини, яка хоче плакати, навіть вуса від голоду змарніли, немов трава на соленій росі. Живіт йому щодня більше западав, що тут скажеш, дірявився наскрізь. Справжній святий Пантелеймон. А це ж був пан майстер Бамбір Бамбірський, родом зі шляхти, лиш подумайте, люди.

— І де ж те золото? — нетерпеливився Петрицьо.

— Тихо, синку, золото вимагає терпіння. Сам пан Бамбірський — це головне золото, але для світу це ніщо. Так і було. У Косові в закутку під скелею мешкає собі єврей тихий — Іхале Шмулюк, вже не пригадую, як він пишеться. Порядна душа, хоч і єврейська. Пан Бамбірій одного разу прийшов до нього, а Іхале добре його знав. І відразу дістає з халата нову срібну десятку з цісарем. Тихенько тому каже: «Ну, пане-майстре». Пан Бамбірій оглянув десятку, приміряв собі тихцем і каже мудро: «Ну, ну, Іхале». Більше ні слова жоден не випустив з уст. Ні єврей десятки не дав Бамбірієві, бо мудрий, ані пан Бамбірський не взяв би її, бо гоноровий. Борони Боже. І тоді пан-майстер Бамбірій, родом зі шляхти, найнявся до найгіршої роботи. Ціле передвесня у ґазди він возив гній, а весною найнявся на дороги, товк каміння. Заробив одну десятку, другу і більше. Накупив мосяжу, викупив у бабів старі таляри з Марією Терезією, щоб мати срібло. І почав. Для такого майстра зробити якусь десятку — це ніщо. Це менше, ніж четвертина, менше, ніж одна десята тієї роботи, що з хрестом. Шах-мах — і відразу десятка. Щотижня він ходив до Косова до Іхале, заносив йому нову десятку: «Ну, Іхале». А Іхале тихенько: «Ну, ну, пане-майстер». І чесний єврей, як рідний брат, не хвалив, як священик на проповіді, не цмокав — а сім цісарських гульденів платив. І так щотижня по десятці, потім по дві, потім по три і більше. Піднявся трохи пан Бамбірій, живіт йому не виріс, але вже не западав до дна. Тільки подумайте, які це гроші! Купив корову, докупив латку землі, про медалі чи про святі хрести і чути не хотів: Хай люди не плачуть і я не буду плакати з голоду.

Цвилинюк допитливо розглянувся.

— Ну і що? — запитав Петрицьо, — робить і далі десятки пан-майстер?

Цвилинюк жалібно скривився і продовжував:

— Порядний, гоноровий, родом зі шляхти, але все має свій кінець. І прозвисько йому не допомогло. Цісарську голову разом з бородою він вирізав чесно, не пошкодував для неї ні мосяжу ні срібла, жодної волосини з бороди не вкрав, десятки теж карбував точно, але не вмів писати. Одного разу добре не догледів і тільки той один раз помилився, вирізьбив десятку навиворіт, задком на перед. Мабуть, подумав: «все дарма, десятка — це дурниця, аби лиш цісар був гарний». І слушно. Але десятка це така дурниця, що відразу здогадалися і відразу посадили до криміналу, ще й бідного єврея хотіли посадити. За що? За те, що за десятку з Річки платив справжні цісарські гроші? Але це вже ні! Обоє гонорові люди. Питали судді пана Бамбірія: «Що єврей казав?». Пан Бамбірій відповідав: «Казав: ну». Питали єврея: «Що казав пан Бамбірій?». Відповідає єврей: «Казав: ну». «І нічого більше?». «Нічого». Тоді відпустили Іхале, а пану Бамбірію із шляхти родом наревашували за ту одну зворотну десятку стільки років, скільки й вашому Фудору за те, що тридцять живих голів поревашував, а деякі ще й відправив на той світ. Але ж пан Бамбірій цісарської голови не нарушив. Срібра зі старих талярів домішував більше, ніж його є у цісарських десятках. От і маєте! Ціле життя майстрував, кривди нікому не зробив, а нещасна десятка його зрадила. Ось як йому відплатили. А якби він знав грамоту, то по нинішній день ніхто б його не впіймав. Сидить і буде сидіти там, де воші є найстаршими за родом, виплекані від тоді, відколи кримінал стоїть, тлусті, нахабні. Сидить і б’є вошей. Що уб’є, то вистрелить тлуста вош. Такий майстер і така тепер вся його майстерність. І хто ж винен? Золото і гроші. Спокушає людину, а що й казати такого майстра. Тягне, як чорт, бо відчиняє дорогу у світ, як чорт. Якби я був священиком або папою римським, я б не впустив золота чи грошей до церкви. А реваш? Чого варта ревашова колода і весь голоний реваш без мого малого ревашика? Нічого. А що мій ревашик без них? Нічого. Тож нехай хтось спробує помахлювати. Чхав я на золото і чхатиму на цісарські гроші також, нехай би мене зараз же посадити там коло пана Бамбірія.

Цвилинюк, наче втомлений присів неподалік від ватри коло Кочергана.

— Але з ревашом до Львова не підете, — сказав Петрицьо. — А перед золотом і перед грішми світ відкритий.

— Я про це й кажу, перед чортом світ відкритий. За тридцять срібняків навіть Христа продали й купили. А що купили? Біду собі на голову. Навіть костей не використали, бо втік від них на небо.

— То як же ви поїдете у світ? — запитав Петрицьо.

— Та хай мене Бог береже, нащо мені той світ? Мені потрібна людина, а не якийсь світ. До людини я піду з ревашом, до такої, що мене знає, і отримаю, що мені треба. І цісар, якби був людиною, то вірив би Бамбірію, а ні — до темниці на вік.

— Що ж він мав повірити, що та десятка задком на перед справжня?

— Що? — закричав Цвилинюк. — Мав його викликати до Відня: «Мій пане-майстре Бамбірій, якщо вже ви такий умілець, а до того ще й порядний, бо більше срібла даєте до грошей, ніж я, то запрошую вас прийти за старшого