Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Крашевський намагався виправитись, пристосуватися чи й виправдатись. З квасною міною він звертався то до Кочергана, то до Фоки і Савіцького:

— Мій батько також неабихто, зі шляхти. Перший віз у Жабйому придумав і збудував, вже буде з двадцять років тому, та ви й самі знаєте. Спочатку всі перелякались, потім сміялися, що це не годиться для наших доріг. І ще довго потім, коли вже дороги прокопали, то все ж не мали охоти до тієї панської моди. Тільки малі хлопці вистругували собі возики, бавились. Старі з них теж сміялися: «Ти — Крашевський». Тато весь час їздив до Косова, навіть бердами аж попід угорський кордон, звозив для себе й для інших все, що було треба, і заробляв також, а все ж показував іншим, пояснював. Ну і навчилися. Але що з того? Крім сміху, ніхто нічого татові не дав, самі возять, самі заробляють, а батько бідніший, ніж до того, а відривається за це на нас. І як тут не лаятись, — Крашевський охрипнув, його лице завзято стягнулося.

— Це правда — зітхнув Біриш.

Ґуцинюк додав:

— Це правда, а занадто твердий, щоб попросити когось щось, воліє бідність.

Кочерган видихнув клуби диму.

— Показувати? Розповідати? — га, навчання найважче, відпаде, як вапно від дерева, зате заздрість найкраща, тихенька, нижча від води, найглибше підмиває, ще краще, ніж вода.

— Ой, так, — погодився Вітролом, — показувати, хвалитися — це принижуватися. Будуть на нас пальцями показувати: це дідичі. Краще притихнути.

Бомба забелькотів:

— Сховати в комору, а ще краще закопати золото на чорну годину. То стара практика, нічого не розповідати.

Бистречани згуртувалися в лівому куті біля Матарги. Немов переконані Бомбою, вже не згадували про реваш ані про заробітки. Матарга розповідав упівголоса про якесь полювання з сокирами на вепра, поглядаючи весь час на Іваниська. Іванисько зі злобною усмішкою часом кивав злегка головою і тоді Матарга набирав сміливості. Та часом Іванисько підіймав пальця, а Матарга зупинявся, знічувався і виправляв, після чого Іванисько знову надавав йому відваги підтакуванням.

Молоді жаб’ївці знайшли найширший відземок під картярський стіл, поставили навколо нього менші стовпчики, густо стулилися і почали завзято грати в карти. Іванисько спостерігав за ними не прискіпливо.

5

Тимчасом кєрманич, Юрко Цвилинюк з Ясенова, званий скрізь — Гайдуків, бо був сином панського гайдука, присунувся на пальцях до ватри. Він був досить старий, але ще більше вимучений хворобами чи й виснажений, в будь-якому разі слабак, не маючи сили вже бути кєрманичом, найнявся ще перед святами до Фоки на легші роботи. Скрадлива хода і лице Цвилинюка промовисто говорили: «Я — хитрий». Він мимрив і плів щось, як старець, але старанно і задиристо підкручений вус над беззубим ротом, почервоніле від ватри лице, вицвілі, але рухливі очі, а понад усе волосся збоку на лисині, закинуті грайливими когутиками, заповідали задиристі слова. Він ще не промовив і слова, а вже тіні волосся, танцюючи на стіні, як когути у бійці, відривали молодих від карт, викликаючи сміх. Потім котрийсь із них підвівся, підсунувся тихо ззаду до голови Цвилинюка і розчепірював за нею два пальці. Тоді над когутами на стіні хиталися два роги цапа чи чорта. Молоді вибухали нестримним сміхом, та Цвилинюк терпеливо чекав, підіймаючи брови, вилуплюючи усміхнені очі і поважно підіймаючи палець. Він досягнув своєї мети, молоді при картах й інші шепотіли з визнанням чи й для перестороги: «хитрий, хитрий». Цвилинюк ще досить довго готувався до промови, терпляче, як лис до курей. Раптов весело загорлав:

— Золото! Золото в кишені! кажете. А я кажу: в кишені чи в коморі, в касі чи закопане, золото — це болото. Чому ж золото і чому цісарські гроші скрізь мають доступ, до дому і до церкви? Бо золото світиться, а на грошах цісарська голова. А тепер ми їх такою ключкою зачепимо, що вони не виплутаються. Ось реваш, хоч це й патик, але не гірший, а кращий, від золота. Золото можна сфальшувати, цісарські гроші ще легше, а хто ж сфальшує мого реваша?

Ніхто не відповідав, тому Цвилинюк виклично роззирнувся і пискляво вигукнув:

— Хто ж сфальшує? — питаю.

— Ніхто, ніхто, — посипалися відповіді посеред сміху.

Ґєлета буркнув з кута:

— Хіба би не було чогось кращого фальшувати.

— А так, — поспішно запищав Цвилинюк, — кращого немає! Аде годі, стій, не сфальшуєш! А золото? Я вам скажу про золото, але спочатку про справжнє золото, про золоту людину. Звали його — та менше з тим, як звали чи це одне прізвище, чи й прозвисько є для того, щоб не впізнали. Був у нас один такий, що звався Недоходюк-Добринька, був це перший бігун і злодій. А другий — Лоскотин-Пишносрака, той був найтихішою людиною. А третій — Чорномудєк, можна б подумати, що мав чорні яйця, але ні, я перевіряв — брехня. Тому золоту людину назвали по-іншому, але поважно: «Бамбірій» — тобто чарівник. А оскільки він був зі шляхти, то звали його теж пан Бамбірський. Та це йому не допомогло. Я не такий бувалий, як рогатий Кочерган, борони Боже! Кримінали дебреценські мені й не снилися. Ані такий, як цей Танасій Кочерган. Коломиям ані Кутам я гузицею в очі не блискав. Але я був із сіллю в Космачі і у Річці косівській з коновками. Звідти сиплються коновки, бочки, бочечки, бербенички, а також мосяжництво сиплеться і блищить. Мосяжники з Річки найстаріші, а пан Бамбірій Бамбірський — найстаріший із найстаріших. Лист з неба щось дуже розповідає, що лице людини за образом і подобою божою. Це як яке. Зате про руку в жодному листі ані мур-мур. А потім наш священик викручує, що Пан Бог судить людину по руках. Мені це не до смаку. І пана Бамбірського лице по образу і подобі вбогості, зате руки — це справжня подоба Божої Руки. Ну і подивіться, яка нагорода.

Цвилинюк перервався, кинув хитрий погляд на тих, що грали в карти, а ті в даний момент були дуже зайняті грою. Він глянув на бистречан, побачив пожвавлені обличчя, палаючі очі. Петрицьо підсів якнайближче до Цвилинюка. Цвилинюк не приховував задоволення. Розповідав далі:

— Він робив сріблене і робив золочене, що аж за очі хапало. Бо Бамбірій був від того, а як одного разу зробив Ісуса для церкви, то ніхто не міг розрізнити, чи то Ісус, чи золота квітка. Сам священик показував і говорив на проповіді, що такий, мабуть, раз в житті перед смертю може приснитися. Сам дяк цмокав перед церквою, хвалився, що