Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Але ж буває й інакше. Самі знаєте, що добросовісний зовсім не гребе, власне тому, що відповідальний, і тому потім бідний. Наш Максим з-під Яворова навіть говорив…

— Ви добре кажете, — спокійно втішився Кочерган, — тому, що проти такої моди. Фока не гребе, не хапає, збідніє, а потім його навіть не згадають ті, що на ньому збагатилися. Скажуть: «Я? Ні це той інший збагатився». Ідіть тоді до Крашевського, щоб вас нагодував.

Крашевський сплюнув, Кочерган закінчив:

— Це не моя справа, але я не можу зрозуміти, як батько Фоки, Максим погоджується на це.

— І я дивуюсь, — зізнався Вітролом.

Ґуцинюк хотів припинити цю розмову:

— Не треба дивуватися і сваритися. У Фоки є якийсь свій інтерес, а у кожного з нас свій, залишмо це.

4

Фока незворушно мовчав. Мовчали всі. Тимчасом Біриш вийшов з тіні і підійшов до ватри. У світлі ватри натягувалися, променисто грали збільшені зморшки навколо очей, весь час прорізаючись і вистрілюючи новими тінями.

— Ґаздо, — звернувся він до Фоки, примружуючи очі, — я погоджуюся з ґаздою Кочерганом. Проти вас я ніколи нічого не казав, де там мені до вас. Дякую вам, але я не потягну тисячку задарма, ні! — промимрив ще щось і повторив: — Ні!

Після нього встав Пехкало, говорив понуро:

— Що забагато, то забагато, дарувати добре, але дармівщина — це фе!

Фока роздратувався:

— Будьте ж людьми, це не дарунки, не дармівщина, навчіться ж чогось і не буде земельних векселів.

Кочерган знову пожвавився.

— Наука має піч і повинна палити, але не того, хто вчить, а того, хто вчиться. А дармові тисячки це от, яка ж наука, — пускав він потужні клуби диму один за одним.

Фока зірвався з місця і заволав:

— Де ще ті ваші тисячки? Можуть розсипатися разом з костями по лісах, по водах.

Старий Кочерган взяв його за руку:

— Таких слів не випускайте, ви для такого надто добрий. І це ж ви сказали, щоб збити з реваша те, що неслушне. Я збив. Який вітер вам все це в голову навіяв?

Фока не відповів. Томашевський холодно бовкнув:

— Пан канцелярист із Фундації каже, що стара голова, тобто мозок, у старих людей висихає і не може вловити нічого нового.

Крашевський понуро буркнув:

— Нехай сохне, нехай засохне, нам буде більше для розподілу.

Савіцький гостро перервав:

— До старших так не говорять!

Крашевський вгомонився, обличчя знітилось, дурнувато посміхався.

— Залиште його, нехай говорить, — заспокоював старий Кочерган, — мають право Фока і Шумей дарувати, бо ліси відростуть, а інші мають право приймати, або не приймати. Я говорю за себе і за братів, але вам кажу, Фоко, що з усього цього буде більше пияцтва, ніж господарювання, а навіть будуть борги і векселі також. З землею нелегко, а ті, що найпорядніші, коли збагатіють, переодягнуться, вискочать з нашої верстви і ось така буде наука.

Ґуцинюк понуро буркнув:

— Танасій Уршега те саме каже.

Фока оживився:

— Я якраз про це і хотів говорити, священик Бурачинський радить, щоб віднести гроші в касу у Косові для того, щоб вони не пропали, а вже потім шукати землі.

Крашевський жахнувся:

— Однією рукою дають, а другою забирають для каси.

— Спілка з касою, це як спілка зайця з левом із казки, — засміявся Кімейчук.

— Заробіток для робітників, чи для каси? — тихо запитав Томашевський.

— Маєте! — сміявся Кочерган, — як давати, то ти, а як брати, то я. Наука…

— Йдеться про те, — намагався ще пояснювати Фока, — що гроші в касу віддасть той, хто захоче, не з примусу, а тільки з розуму, щоб мати напоготові незмарновані гроші, коли попадеться земля, бо землі не продають на базарі у Косові.

Кімейчук зухвало засміявся:

— Якщо якийсь чиновник з каси має сидіти на моїх грошах, то хай вони краще у мене за піччю полежать.

Старий Кочерган зітхнув.

— Лишімося цього вже на сьогодні, — заявив він спокійно, — кожен зробить так, як захоче, а зараз нехай скаже хтось, хто має щось проти реваша.

Ніхто не зголошувався з закидами чи з питаннями, тому Кочерган вирішив за необхідне ще раз нагадати спокійно і суворо:

— Запам’ятайте тільки одне — щиро працювати. Погана робота фальшує реваш, заслуговує на ганьбу і на кримінал.

— Як же можна фальшувати? — відповів Томашевський, — ялина не папір, робота сама себе захищає.

Кочерган не поступався:

— Можна зробити паперові ризи, а ті, що беруться до роботи так, як неоперений птах до будівництва гнізда, зліплять паперові дараби і відомо, що з цього вийде.

Фока захищався:

— За роботу відповідають керівники, я чи Петрусь, паперових риз чи дараб ми не випустимо.

Кочерган похилив голову:

— Дай Боже!

Глибокі борозни на його чолі нерухомо застигли.

Фока обернув плиту, після чого кожен з робітників по порядку підходив з особистим ревашом. Карбували відпрацьовані дні, кількість колод та інші додатки одночасно на спільному і особистому ревашах. Кочерган, Вітролом і Пехкало перевіряли кожен карб, показували кожному окремо таблицю і реваш для порівняння. Потім кожен з робітників ховав фрагмент реваша до кишені кожуха або до торби, а ревашову колоду віддавав Петрицеві. Той перемотував її ликом до спільного пучка, не один відходив зі щасливою усмішкою, деякі прикривали очі від такого задоволення, немов сховали до кишені золото, ще інші прицмокували від задоволення, а дехто не міг приховати гордості новобагатька. В колибі посіялася згода, ніхто не хотів спати. Тут і там невеличкі групки, більше в тіні, ніж при ватрі, весело гомоніли впівголоса чи шепотом. Старий Кочерган по-батьківськи всіх почав:

— Не задирайте голов, бо колода не щадить ні бідного, ні багача.

— Зате багач сам себе щадить, — сміявся Фиркалюк.

— Щадить. — усміхнувся Кочерган. — Багач каже, нехай бідний підставляє голову під колоду, мене шкода, я гарний пещений багач, живіт росте, шкода живота.

— У мене вже живіт росте, — сміявся Гарасимко, плескаючи себе по животі.

Петрицьо жартував:

— Мандат пузатий, але живота не шанує.

— Інший живіт з роду і з сили, а інший з золота, — повчав Кочерган.

— Але ж Фока не для того бутин засновував, щоб пуза виростали, а для того, щоб люди вчилися, — сказав Фиркалюк.

— І чого? — запитав Кочерган.

— Нової практики, кращого життя, і ми з вами колись теж вчилися. Коли я вперше прийшов з пилою до Стебнів, то говорили, що це для музики, сміялись. А тепер? Бачите. Навчання є найважчим, але сягає високо, треба розповідати людям про нашу лісосіку, реваш показувати, вчити для того, щоб ніхто з нас не дер шкуру, щоб кожен вмів собі