Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

брат, Михайло, також рослий, але покірно зігнутий, відважився промовити з кута колиби.

— Мама-небіжка розповідала, що ви дуже подібний до тата, тільки волосся густе, а в нього…

Замість відповіді старий Кочерган раптово підвівся, дістаючи до стрімкого сволока головою, і похилив її. Немов розбуджений він розглядався навколо, показував пальцем на голову, широко розкрив рота.

— Батько був трохи вищим від мене, — говорив він, — але значно ширший в плечах. Коли йшов зі стадами через верхи, був ще вищим, бо одягав на голову не відлогу, ані шапку-рогачку, а справжні роги, каптур з голови гірського бика з рогами, вигнутими всередину. Ні сокира, ані навіть дубина не завдали б йому шкоди.

Стоячи далі, Кочерган пожвавився, промовляв дещо вільніше:

— Є такі, як тато, нелякливі, а є такі, як я, не те, щоб великий боягуз, але іноді боюся, коли хвиля жене дараби на Сокільську Скелю, за спиною скриплять і шумлять дараби одна за одною, кєрманичі один за одним позирають на мене, а тут скеля розкриває зуби і втягує. Але я тримаюся: «Ти чий? Рогатого Кочергана чи когось іншого?». Ну і минається.

Молодий Ґіжицький слухав уважно з кутка, його очі загорілись і він ляпнув:

— А це правда, що він носив роги?

— Над Нижньою Рікою не брешуть так, як на Верхньою, — дорікнув йому Ґєлета.

Старий Кочерган поблажливо посміхався:

— Брешуть, брешуть вміло, але це якраз правда.

— То це всі так ходили з рогами? — питав ще Ґіжицький.

— Не знаю, а батько ходив, пригадую, що його прозивали Рогатим, — поважно відповів Кочерган.

Ґіжицький блиснув очима і знову вирвався, немов у піднесенні:

— То ваш батько був ще краснішим дідом, ніж ви.

Кочерган засміявся:

— Красний? Га, мені він подобався — твердий, як залізний гак, і веселий.

Сів, подумав і знову промовляв з зусиллям:

— Так от, Фоко, слушний ваш реваш, а ще приязний, милосердний. Коли я вас слухаю і дивлюся на реваш, це так, немов я свого тата в лисину поцілував.

— Ой, так. — випалив середній брат Кочерган, — саме так.

Старий Кочерган глянув на нього через плече:

— Що ти можеш знати. Ти був ще малесенький.

— Знаю добре, пане-брате, — відважився ще раз Михайло Кочерган. — Лисина без жодної волосини заходила глибоко. Коли він мертвий лежав у хоромах, я підкрався ззаду, щоб ніхто не бачив. Від потилиці я поцілував і погласкав голову. Вона була гладесенька.

— А, це так, це можливо, — сумно посміхався найстарший Кочерган, — голова була лиса, але міцна, сама сила, здавалось, що хату рознесе, мій Боже, що такої не можна похоронити. І що ж? Скільки вже років, як він помер?…

— Скільки може бути? — запитував з кутка наймолодший брат, Іван.

Старий Кочерган вагався:

— П’ятдесят сім? Або й більше. Ну і подивіться, похоронений чи ні, а реваш не гнеться. Коли горою закон, згода і милосердне серце, то мені так, ніби я ту міцну голову поцілував.

Колиба мовчала. Вітролом зітхнув:

— Дай вам Боже за такі слова.

— І я так кажу, — додав Фока.

Петрицьо безутішно розмірковував.

— Від старших людей страшна сила… Без них не можна й поворухнутись, чи не так, паничу?

Савіцький бовкнув неохоче:

— Ну, так.

Старий Кочерган брязкав потухлою люлькою об казан, витрясаючи її без потреби. Посміхався. Потім насторожив очі і раптом глибокі борозни на ночі розійшлися і розгладились. Наче стягнені віжками, влилися в глибоку поперечну борозну, котра, немов шрам від порізу, з’їжджала на ніс і далі йшла носом. Він повернув половину обличчя від ватри до колиби. Права сторона, червона від ватри, і затемнена ліва, підкреслювали гакуватий ніс, як би задерикуватий. Розрізав люлькою повітря, широко розчинив уста.

— А я проти, — заволав голосно, — Проти того, щоб старий назавжди пов’язував молодих, щоб згинав їхнє життя у своє коло. Але також проти того, щоб молоді перевертали світовий порядок. Що ж це за спосіб, мій любий Фоко, — ви людина мила, ви і голодний, це так — але що ж це за нова мода, без образи, щоб розділяти родовий маєток. Заробітки гарні, добавки ще гарніші, їжа — пальці облизувати, сарсама цісарська, але ось спілка — це ні!

Кочерган перервався. Глянув навколо, всі мовчали, тож він продовжив:

— За що? Я не кажу про бистречан, адже вони взялися голими руками за пущу, це їх справа. Але я? Такий, як я, встидався б такі дурні тисячі і в бесагах додому тягнути. Вони мені б пекли в плечі. А мої брати, хіба не так само? — запитав він гостро.

— Так само, так само, — покірно повторювали браття Кочергани.

— А ви, Феркалюку? — звернувся він до родича із Стебнів.

— Я тут не маю чого казати, Фока дарує, то його справа.

— Одна справа дарувати, — продовжував поважно Кочерган, — чи бардку, чи дукат, чи коня, чи навіть пару волів так, як це старий Танасій Уршега любить. І то старий молодим повинен дарувати, а не такий молодий, як ви. Інша справа, коли храм, прийняття, тоді годиться, коли Бог дасть здоров’я, я прийду до вас….

Ґуцинюк забурмотів несміливо:

— То це як по вашому? Всі маєтки мають збиватися, як бринза до однієї бербениці, для одного? А інші — чи що ви про це?

— Інші нехай здихають, жебрають, або йдуть до криміналу, — грубо врубав понурий хоч і молодий Крашевський із Жабйого.

Старий Кочерган, як годиться, спокійно набивав тютюном довгу закручену люльку, прошепотів до Петриця: «Дайте вуглину». Потім задимів і розважливо відповідав:

— Така відповідь, як твоя, молодику, це сажа для очорнення і плітка з вітру. Тому я не тобі відповідатиму, а Ґуцинюкові. Не до однієї бербениці, мій Ґуцинюче, ні, але для тих, хто вміє дбати про маєток, придбати і загосподарювати. У Шумеїв завжди можна заробити, позичити, підхарчуватися в час голоду, попросити, а навіть, борони нас Боже, — можна й вкрасти без страху. А що візьмеш у такого, котрий не дбає, занедбує, пропиває, а коли б ти, не дай Боже, у такого вкрав, то знищить тебе процесами, здере шкуру, аби знову мати, за що пити. Були такі, що отримували спадок, про ліси своєчасно не дбали, а почали дбати через сто років потім, коли ліси отримали ціну, а виявилось, що вже хтось інший їх зайняв. Чекали на злодія, судилися, а тут — гов! стій, вже запізно. Такий і не вартує, щоб щось мати, а лише такий, — він глянув на Савіцького, — як це ваш тато говорив, паничу?

— Добросовісний, — прошепотів Савіцький.

— Саме такий, — з гідністю підтвердив Кочерган, випускаючи клуби диму.

Крашевський нахабно засміявся, дехто на нього засичав.