Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— А що ж він ще буде їсти?

Ціла колиба гула сміхом.

— То він для цього створив світ? — невтомно допитувався Петрицьо.

Панцьо дивно засміявся:

— Хе-хе-хе, хто створив світ, я добре знаю, а вам не скажу — а Бог теж хоче з цього щось мати. А зрештою, — Панцьо махнув загадково рукою і повернувся до свого. — І куди ж поїдуть ваші колоди? До багачів, туди, де ні в кого немає серця.

— А в кого ж є серце?

Панцьо подумав:

— Може є десь такі, самі бідні, самі дурні. І справді дурні, бо весь час думають, що розбагатіють, а все намарне.

Фока не кпив з Панця, сказав рішуче:

— Дивіться, Панцю, дурні ми чи не дурні, розбагатіємо чи ні, але все ж ми тут щось зробили, якось живемо…

— Зробили, — перебив Панцьо, — га, у багачів і не такі будови. А для бідної людини немає в них місця ані нори. І не такі гаті у них, а вода з залізної гаті падає на залізне коло, а з цього іскри, як блискавки, рухають машинами. Все крутиться само, робітники вже не потрібні, хай здихають! А багачі лиш золото гребуть, гребуть…

Мандат зареготав, трясучи пузом:

— З води згрібають?

— Та не з води, а один з одного здирають, як завжди, — пояснював Ґєлета.

Цвирюк підняв голову, злостиво посміхнувся, але терпляче вичікував. Кузімбір видобув голос з глибини грудей.

— Розкажіть, прошу, як це є.

Панцьо говорив жвавіше, а всі мовчки слухали.

— Це називається — електрика… У Відні розповідають, що ще рік-два почекати, і все-превсе буде електрика. Elektrisch!

— А що це за одна, ота якась Електрика?

— Замість Бога, — випалив Панцьо без заминки.

— Що ж вона свята угодниця, Мати Божа, чи що? — допитувався занепокоєно Петрицьо.

— Що ти, чоловіче! Іскра велика, вогонь з хмари, розумієш? Така тобі мати, що коли торкнешся пальцем дроту, то спо-пелить тебе на вугілля.

— Як це? Із хмар блискавки витягають?

— Та не з хмар, а з ма-машини, тільки подібно, наче з хмар. Багачі зуміють! — розійшовся Панцьо, занадто розкашлявся і замовк.

— Байки, — прошепотів хтось.

— Байки, — повторили інші.

Панцьо зневажливо махнув рукою.

Мандат, любуючись Панцем, безтурботно зареготав:

— Дива, самі дива.

Панцьо роздратувався:

— Та-такі дива, що тобі око позеленіє, а живіт відразу западеться.

IX. Бенкети одокії

1

Всередині березня на своє свято гарно теплого ранку попадя Євдокія розгулялася, як звичайно, своєю останньою найгрізнішою сніжною заметіллю. Вирубані вирви і лісові голизни, втоптані гладким снігом, запрошували її святковими підлогами до танцю.

Напочатку найвище, на лівому березі Рабинця, біля верхньої межі вирубки, де ще працювали бистрецькі рубачі, їх дзьобали в вуха спочатку тоненькі, але жваві, її писки, з постійними перервами, немов один снігур прилітав за другим.

Вітролом уважно оглядався, перехрестився, потім пиляв далі. Від заходу виринула синя і довга хмарна пила. Її гострі зуби витягувалися, зростали. Розбилися довгі рогатини і передньою сторожею гнали, як сині льодяні вістря, колючи ясне небо. Пролетіли, знову стало ясно, пили співали в лісі.

Вітролом уважно споглядав на Цвирюка, той усміхнений, як завжди, не звертав на нього уваги.

Потім з-за гір вистрелив траурний саван, така чорна хмара, якої вони навіть літом не бачили. Верхами лісів вже не було, вже хмаро-стримні дерева лежали покотом або з’їхали на порташ. І лісової темряви не було, сама чиста білість.

Прокотилася Одокія. У дрантивих клубах, баньката голова, банькаті цицьки, банькаті стегна, коліна банькаті, спухлі. Зауважила білість, заіржала розгнуздано, кинулась на неї, як стерв’ятник на ягня.

Відразу ж чорне лахміття увіткалося згори в ліс, рубачі не бачили один одного. Заскреготіла Баба, рубачі не чули один одного. Дерева, що їх спилювали, завили, вигиналися. Заскавучали відразу всі пили, що застрягли в черевах дерев, відразу ж стиснулися, похитнулися зупинені раптово у русі рубачі. В темряві — клини, сапіни і довбні з труднощами добиралися до ув’язнених пил, щоб їх врятувати.

Попадя пригощала на своє свято. Розпорола чорне лахміття, сипнула з чорних щелеп біленьким борошном так щедро, наче сипала із тисячі мішків. Порожній вируб поглинав жадно чарівне борошенце. Воно відразу ж тануло у липке болото.

Рубачі відразу побіліли. Засипані борошном, закриті траурними спідницями Баби, загрузлі в болоті по пояс, вони не могли ступити й кроку. Зареготала Баба, зірвалася, пішла у чвал десь далі. І відразу прояснилося.

Змоклі до нитки рубачі пережили наліт, не втекли. Визволені пили захрипіли у засніжених ранах дерев. Знову Мандат реготав зухвало, знову Матарга, пиляючи і висмикуючи пилу, порикував: «Гоу-раз! Гоу-раз!». Обзивали Попадю.

Але заблистіли пили, відбили світло. Чи ж це сонце заграло на водах?

Це вирушили процесії Одокії. Від заходу сонця біле духовенство в іскристій куряві розсипалося по вирубці з колядою за Бабу. Преосвященні — зірки на тіарах, тіара коло тіари, срібна віха поряд з віхою, золотом кручений костур за костуром. Їхня сторожа, золоті пушкарики, бляховані сонцем. Їхня свита у білому: біленькі танцівники вирували в коло, з ними дівчати, обтулені прозорими сорочками, розпущені коси, немов снопи, вирвані із сонця. Жартівливі скакуни підскакували козликами, з їхніх лисих голів весь час відблискувало сонце.

Світла співали, музика наростала, гомін сильнішав. Дячки заспівували, старці розкручували жваві ліри, колядники — грімкі ноти, свищики-сопілки дмухали пискляво. Сипалось лоскотливе хихотіння. Храмові пташки розщебеталися хмарою. Бриніли миготливі мушки, гуділи сапфірові жучки, свистали комашки-світлячки, тонесенько дзижчали тисячами блискучих вітрилець храмові комарі. Понад усім цим з силою домінували співи Преосвященних достойників Одокії. Загальний хор світел великих і маленьких:

«Радуйся, лісе, Одокія мете, Радуйся!»

Хоч не хоч рубачі захлеснулись ігрищем п’яних світел. Але світляний хоровод відразу їх осліпив, вони жмурили осі, прикривали їх долонями. Святковий гомін розбивався по вершинах, заглушав здаля.

Вони занепокоїлись, безпорадно натягували на вуха мокрі шапки.

Поки охолонули, процесії Одокії з духовною гідністю в міру наближення перестали галасувати. З духовної делікатності вони вкрилися мороком, духовно підкрадалися.

Затьмили рубачів і в мить скочили до горла. З темного виру налітали і росли пухнаті птахи-снігулі, завзято дзьобали, ранили. Примари і машкари дзьобаті навколо — по одній, по дві, десятками, роєм, білі, білі, білі — загрібали крилами. І зразу ж роздирали дзьоби у порожні чорні пащі. — Але ж ні! Щоб не зробити кривди, щоб не перегнути, самі себе знищували на пил. Покірно розсіяли себе в духовні крихти, в порох. Крихти плили, пилки шмагали, кружляли, пекли. Розшепотілися сповідями, каялись, тріумфували. Від великого свята духовні рої дмухали-душили неабияким кадилом. Гострим кропильцем сіяли хрещення, омивали. Для підсилення