Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

звіяли з полонин раз на століття щедрий врожай. Благословляючи зерном, шмагали неабияк. Назернили, миропомазали духом-подмухом, стерв’ятницькі шпони впнули в очі, в горло, в стравохід. Кидали рубачів на коліна, морозом вихлестали з-під самої печінки піну на вуста, кипучу молитву.

На славу Одокії до стерв’ятницької куті влетіло багато стертого на біло маку з тієї полонинки, що зветься «Недайбоже». Мак, який присипляє солодко без меду. Кутю розсипали навколо побожно для померлих душ і на легке конання для тих, що помруть. Кожен повітряний дзьоб наситили кутею, розрізані молитвами уста зліпили останнім помазанням.

Притихлі рубачі, повалені з колін, падали побожно на животи. Вітролом лише раз вирвав із себе крик: «Біла смерть!». Потім замовкли, самі не знали, як покинули пили, і не знали, як скотилися один за другим на низ, у незрубаний ще ліс. Уста стиснулися, як дерева глибоко розрізані пилами. Але все ж розчинялися, щоб перехопити — подих! І знову засипувані то стискалися, то розчинялися. Плямкали, як у викинутих на берег риб. Очі світилися, із стулених бутонів — у повні рози, із задутих іскор — у набухлі вуглини, вилізали на поверхню: тьху. І перепалені кров’ю гаснули. Притулені до землі, вони розгрібали сніг. Впихали носи у мох, щоб дихати, щоб не задихнутись, щоб вижити. Та все ж щохвилі хтось зривався по інструменти, рятував від заметілі, тягнув їх вниз, наче хотів забрати на той світ. Повертаючись, кожен блискавично валився на землю, ротом до моху: Тьху!

Вирвами і лісом гуляли, то співучо колядували, то тихо наспівували духівники Одокії. Перевіряли, чи все вже затихнуло, м’яко загортали, присипали, сипали.

Хтозна, чи ще довго витримали б рубачі, але ось привіяв у погоні за Одокією сам Піп Іван, сивий і розкудланий, ревнивий і задиханий. Загримів коротко вітром, лише раз вдарив як грім. Після грому зблиск проскочив лісом, мов снігова блискавиця. Відразу вимів усі біло-похмурі рої. Вберіг живих від задушення. Із лементом тисяче-струнної кривди відпливали натовпи Одокії, здалеку до них солодко воркувала Попадя. А всі дерева у лісі відразу ж похилилися аж до землі. Били поклони перед Попом. Спочатку на сусідньому вапняному схилі у плиткій глині падали недобитки лісу. Бах-бах-бах! За мить вище від рубачів, за одним і тим же порухом тріщали і падали дерева. А потім з обох сторін і врешті вже внизу гримотіли одне за іншим кільцевим нальотом. Під керівництвом Попа чорно-біла нагонка на рубачів, або теж висічене чорним по білому повчання: «Насипати страху! Нехай не пхаються до наших бенкетів, не підглядають за нашими гарцями, за нашими чварами. Бах-бах-бах!».

Хуртовина не душила, повітря було чисте, і Вітролом вигрібся з-під лавини. Переборюючи гул вітру, він з повних грудей заволав:

— Гайда, юнаки, втікаймо, поки є час.!

Білі брили, як потворно розпухлі польові коники, падаючи щомиті головою в сніг, пробігали по білому м’якому бездоріжжі.

Раптом Нявчув заверещав:

— Я залишив залізяччя, під середньою ялиною, вона ще стоїть!

Щойно він крикнув, як мисливець Іванисько штовхнув його з усієї сили в сніг і вигукнув: «я принесу», а сам легко побіг до гори.

Іванисько і Піп Іван. Іванисько швидкий-зґрабний і рубач, але спутаний словом і молодий. Піп Іван старець духовний-дихавичний, але пущоломець і хитрий. Іванисько летів вперед із сокирою — з лопатою — зупинився Піп Іван, ані не муркнув.

Чи може зачаївся з посмішкою, щоб цапнути із засідки? Чи може мав лісову угоду з мисливцем Іваниськом? А може згори милостиво зацікавився: «чи це кущ, вирваний вітром? Чи все ж чоловік, жук задиристий, преться під велетнів?»

І дерева навіть стихнули, тільки повалені башти у завалах і сплетіннях спрямували гілячиська до неба, до землі, наїжачилися затято мітлами-іглицями. Хапаючись за гілки, наш Іванисько перескакував через завали. Весь час падав, весь час вставав, немов плавав у снігу. І нарешті зупинився біля стоячої ялини. І вже рубачі знизу ледве могли розпізнати: чи це у снігу вовтузиться бідна божа-корівка, чи найвищий серед них мисливець Іванисько? Вирвав, вигріб із сніговиці залізо і вирушив вниз. Тільки-но він порівнявся з іншими, Піп Іван більше не чекав. Знову тупнув коротким громом вихору, знову завили дерева. Покотом — із шумом лягали на мох. Рубачі втікали, втікали.

Сніги відразу завалили цілий бутин і ризи також. Коли Петрицьо Сьопенюк почув із колиби вітроломні громи від вершини, то відразу подув у трембіту знак остороги. Фока з Савіцьким були коло риз. Вони негайно разом з іншими, озброївшись лопатами, кинулися до гори на рятунок. Окружний плай над Рабинцем, завалений вище поясу снігом, не пропускав їх. Прорвались вони через туршєки над потоком і, йдучи гущавиною молодих дерев, збивали собі на голови важкі плахти снігу. Далеко вони не відійшли, коли побачили сніжні брили, що котилися крізь гущавину, — врятованих рубачів. Нікого не могли впізнати.

Найгрубіша із брил отряслася глухо притлумленим сміхом.

— З толоки від Одокії. Миром! — Це сміявся Мандат.

— Від чорної смерті, — понуро, ледь чутно долинав голом Ґєлети.

— Біла смерть вже нас затанцювала, — з найлегшої снігової фігури виклично волав Лесьо.

— Канонада! — хай вчаться. — Пруссаки…! — з білого стовпа брикався переривчастий і приглушений голос Матарги.

Рубачі роздуті у білих сніговиків, були такі втомлені і виснажені, що швидко скочувалися з гори, безвольно, або ж слабими здриґуваннями, як листя чи лісове сміття, яке несе осінній вихор зі старої буковини. Коли вони зрівнялися з рятівниками, Фока намагався розрізняти особи під їхніми засніженими шапками. Всі обличчя посиніли однаково, очі почервоніли, уста побіліли. Вони сердечно віталися, та коли раз зупинилися, то вже вдруге ледве могли волікти ноги вперед.

Вітролом сопів, очі його вилазили назовні. Але визнав:

— Врятував нас Піп Іван надійно, в останній момент.

Найменш втомлений з усіх, а навіть розохочений до розмов мисливець Іванисько Цвирюк спокійно оцінив.

— Молодші мисливці на облаві люблять відразу здушити і абияк. А старий? ха, терплячий, полякає трошки звірину, нехай покаже, на що здатна. Полюбується підскоками і відкладе собі. Ха! Якби ж то звірі мали розум, — засміявся Іванисько.

Коли вони підійшли до потоку, спраглі рубачі звалилися покотом на берег і жадно хлебтали воду. Тільки Іванисько старанно обтріпувався від снігу, після чого помив руки і лице, нарешті з долоні напився води і перший пішов уперед.

Добрівши до колиби, рубачі відразу ж повалилися на підстилки. Не чистились, не сушилися, не роздягались і не роззувались. Фока кивнув і відразу ж Петрицьо з Панцем разом з іншими почали поспішно стягати з ніг пошарпані і задубілі на камінь холошні і постоли. Намарне, тож