Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Таке кажеш - яка я там ягідка? Хіба що - сухофрукт. Та й потім, хай уже коли моя Галя зі своїм Джигітом за стінкою вовтузяться, а ми все чуємо… а якби ми отак заходилися, що б діти сказали? Подуріли баба з дідом…

- А ви вдень, діти будуть на роботі, онуки в садочку. Ніхто не заважатиме. Зрозумійте, це навіть лікарі радять. І дідові корисно буде, і вам теж, до речі. Між іншим, я вам трошки заздрю. Адже у вашому віці не треба озиратися, що не дай Бог, завагітнієш. І ніякі “критичні дні” не заважають. То чого ж?

- Та воно мені ніяке…

- Тоді й було ніяке, коли за стінкою свекруха з дітьми підслухали, коли аборту боялися, коли цілий день на буряках сапкою махали, що ввечері не розігнешся… А зараз - сприймайте це як лікарську процедуру. І тоді вашому сімейному благополуччю ніщо не загрожуватиме.

- Лікарська процедура? Хіба що. Аби біса з дідового ребра виганяти. Ну, що ти скажеш? Не дід, а сама комедія. Чи, як каже наш онучок молодшенький, кубендія. Добре, Маріє, я подумаю…

І видно таки недурна баба Софа добряче подумала, бо більше дід Андрій на Ганьку не позирав, а ходив по селу з виглядом кота, який добряче сметанки нализався.

Все склалося так, як мій братик наврочив ще й у перший день слідства. Дільничні перепитали всіх свідків, кого тільки можна було перепитати, хлопці з району зняли показання з усіх без винятку, хто був і на похоронах, і на поминках. Шериф із чималенькою групою добровільних помічників таки справді тричі прочесав і відкоси попід колією, і узбіччя траси, і всі чагарники вздовж дороги зі станції до села. І навіть у Дем’яновій балці весь сніг перекопали. Нічогісінько.

Єдиний, хто сказав щось путнє, так це касирки - і наша, і райцентрівська. Наша пам’ятала, як продавала квиток Панченкові, але ці свідчення не мали ніякої ваги, бо ж і так було відомо, що вчитель до райцентру доїхав, похорони відбув і поминки майже до кінця досидів. Касирка з райцентру через віконце бачила, як Панченко вийшов з поїзда і пройшов через станцію на вихід. Помилитися вона не могла, бо була наша, великоколодівська, а зниклий колись був її класним керівником. Вона ще йому з віконечка погукала, він рукою їй махнув - і поспішив кудись. А от увечері на касі сиділа вже місцева бабища, котра не те що людину запам’ятати - своїх родичів упритул не бачить. Візьме гроші, квитка тицьне, гарикне “слєдующий!” - ото й уся її робота. Не допоміг навіть докладний опис того, у що був одягнений зниклий: тепла чорна куртка, шапка, а з особливих прикмет - светр із собачої шерсті.

А от назад до нашої станції вчитель точно не доїхав. Бо по-перше, ні касирка, ні черговий гав не ловили. А по-друге, людей з електрички зійшло зовсім небагато. Чесно кажучи, яка у нас електричка - так, півтора людського. Два вагони і дизель. У нас її чомусь бомбелем дражнять.

Шериф аж з лиця спав. Він навіть у офісі намагався не з’являтися, бо під дверима постійно сиділа вчителева дочка і дивилася на всіх такими нещасними очима, що аж серце заходилося.

І тут третього вечора віднаходить мене свекор і каже:

- Ходімо до нас, справа є.

- Тату, а справа до нас із Павлом чи до нас із Шерифом?

- Олексій уже у мене вдома сидить, чекає. Його наша мама мало не силоміць із ложки годує. Ваша справа, ваша…

По дорозі свекор поцікавився:

- Ти мого приятеля, старого журналіста з району пам’ятаєш?

- Котрий на весіллі був і на життя скаржився?

- Точно.

- Ну чого ж не пам’ятаю. Той, що мені Черчіллем голову морочив… і ще про якийсь роман говорив.

- Так я його найшов, романа отого! Через те й кличу, бо воно може й напряму, але якимсь боком до зниклого Панченка тулиться.

Роман виявився тоненьким, сторінок на сорок машинопису, ще й десь із четвертої закладки. Папір за ці двадцять років пожовк і пахнув цвіллю. Деякі слова важко було розібрати, тож довелося добряче напружувати очі. Я брала від свекра по сторіночці, прочитавши передавала Олексієві. Він, у свою чергу, не просто уважно вивчав текст, а ще й робив у службовому блокноті якісь помітки.

Години через півтори, коли в очах уже було наче піску насипано, процес читання, на щастя, завершився. Ми з братиком перезирнулися і одночасно сказали:

- Ну, як?

- Ти перша кажи. У тебе логіка нестандартна. Я вже потім.

- Ну що - як відкинути всі ті розумування стосовно неминучого торжества справедливості і дитячі спогади автора про те, як він у дитинстві босоніж бігав і ліпив після дощу пасочки з грязюки, то вимальовується картинка сторінки на півтори. Ну, дві від сили. Даремно він на Коротича наговорює.

- Так, - погодився Шериф, - доказового матеріалу, як кіт наплакав. А головне - без експертів нічого не добереш. Часу скільки пройшло!… двадцять років від написання і сорок від убивства. Можна, звичайно, автора залучити, але боюся, що почуємо від нього щось на взірець…о, сторінка десята. “Пройшло вже дев’ять років після історичного двадцятого з’їзду, на якому партія на повний голос сказала людям те, про що самі люди досі боялися говорити навіть пошепки. Були відновлені ленінські норми суспільного життя і соціальна справедливість повернулася в наше повсякденне