Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

позики, а уряди, що мають проблеми, позичають ще більше; (2) інфляція — хороша річ для позичальників, бо вона зменшує вартість грошей, які вони мусять повертати; (3) уряди контролюють індекс інфляції. Зведіть усе разом: уряди можуть зменшити свої борги, тягнучи інфляцію за мотузок.

Звичайно, це призводить до виникнення жертв усіх видів. Ті, хто позичає уряду гроші, отримують назад наданий кредит, але у валюті, що втратила вартість. Водночас ті, хто притримує гроші, програють, бо їхні гроші тепер мають значно нижчу купівельну спроможність. І, нарешті, навіть майбутні громадяни страждають, бо цей уряд вважатиме важким чи неможливим знову позичати з резонною відсотковою ставкою (хоча банкіри раз по раз проявляють схильність до тих самих помилок).

Уряди можуть також отримувати вигоду в короткотерміновій перспективі від того, що економісти називають «інфляційним податком». Припустімо, ви керуєте урядом, який не може підняти податки звичайними способами — тому що немає необхідної інфраструктури для збирання податків або ваші громадяни не можуть чи не хочуть платити більше. Але ж у вас є державні службовці, а може, ще й велика армія, і їм треба платити. Ось дуже просте рішення. Купіть собі пива, замовте піцу (чи яка там у вас популярна національна страва) і вмикайте друкарські станки на національному монетному дворі. Як тільки висохне чорнило на ваших нових песо, рублях чи доларах, заплатіть ними своїм державним службовцям і солдатам. Прикро, але ви оподаткували людей у своїй країні — непрямо. Ви не забрали фізично гроші з їхніх гаманців, але ви зробили це, девальвувавши гроші, що лежать у їхніх гаманцях. Континентальний конгрес зробив це під час Революційної війни[213], обидві сторони зробили це під час Громадянської війни; уряд Німеччини робив так між світовими війнами; країни на зразок Зімбабве роблять це зараз.

Уряд не мусить опинитися перед лицем катастрофи, щоб розігрувати інфляційну карту. Навіть у сучасній Америці розумні політики можуть використовувати помірну інфляцію собі на вигоду. Однією з особливостей безвідповідальної монетарної політики — як гулянки, що вийшла з-під контролю, — є те, що вона на хвильку може навіть принести розвагу. У коротких термінах легкі гроші дають кожному почуття збагачення. Коли покупці біжать до салону Chrysler у Де Мойн, перша реакція власника салону — що він робить вигідну справу, продаючи автомобілі. А може, він думає, що нові моделі Chrysler приваб­ливіші, ніж Ford і Toyota. У будь-якому разі він піднімає ціни, отримує більші доходи й загалом вважає, що його життя покращується. І лише поступово до нього приходить розуміння, що й більшість інших підприємців спіткало те саме явище. Оскільки вони також піднімають ціни, то його вищі доходи будуть утрачені через інфляцію.

Таким способом політики можуть отримати те, що хотіли: перевибори. Центральний банк, що недостатньо ізольований від політичної боротьби, може пуститися в розгул, поки не відбулося голосування. Багато хто танцюватиме на столах: на той час, коли виборці втомляться від злиднів, викликаних інфляцією, вибори вже пройдуть. Макроекономічна історія переповідає, що голова ФРС Артур Бернс зробив це на користь Ричарда Ніксона в 1972 році, а сім’я Буш усе ще злиться на Алана Ґрінспена за те, що він не долив трохи більше алкоголю в пунш перед виборами 1992 року, коли Джордж Г. В. Буш пішов з посади після помірної рецесії.

Політична незалежність є критично важливою, якщо монетарні пов­новажні органи мають відповідально виконувати свою роботу. Дані засвідчують, що країни з незалежними центральними банками, — тобто такими, що можуть працювати відносно вільно від політичного втручання, — з часом мають нижчі середні індекси інфляції. ФРС США належить до відносно незалежних інституцій. Члени її Ради керівників призначаються на чотирнадцять років президентом. Це не дає їм настільки ж тривалого часу перебування на посаді, як членам Верховного Суду, однак кожному новому президентові неможливо напакувати ФРС своїми дружками. Прикметно те, що на найважливішу економічну посаду в демократичному уряді людину призначають, а не обирають, що отримує й велику порцію критики. Це можна пояснити так: ми ухвалили демократичне рішення про створення відносно недемократичної інституції. Ефективність центрального банку залежить від його незалежності й довіри до нього майже настільки, що репутація може говорити сама за себе. Якщо фірми вважають, що центральний банк не допускатиме інфляції, то вони не будуть відчувати потреби піднімати ціни. А якщо фірми не піднімають ціни, то й не буде проблем з інфляцією.

Посадовці ФРС проти політичного тиску. Навесні 1993 року я обідав із Полом Волкером, колишнім головою ФРС. Містер Волкер викладав у Принстоні й був досить люб’язний, щоб запросити своїх студентів на обід. Якраз у цей час Президент Клінтон виступив на об’єднаному засіданні палат Конгресу, і голова ФРС Алан Ґрінспен, наступник Волкера, сидів поруч із Гілларі Клінтон. З того обіду мені найбільше запам’яталося, як містер Волкер обурювався тим, що неприйнятно Аланові Ґрінспену сидіти поруч із дружиною президента. Він вважав, що це створювало помилкове уявлення щодо незалежності ФРС від виконавчої гілки влади. Ось наскільки серйозно центральні банкіри сприймають свою політичну незалежність.

Інфляція — це погано, але дефляція, чи постійне зниження цін, — це набагато гірше. Навіть помірна дефляція може бути економічно руйнівною, про що дізналася Японія протягом останніх двадцяти років. Може, інтуїтивному сприйняттю суперечить те, що зниження цін може погіршити стан добробуту споживачів (особливо враховуючи, що підвищення цін також погіршує їм життя), однак дефляція пускає в хід небезпечний економічний цикл. Для початку зниження цін змушує споживачів відкладати покупки. Навіщо купувати холодильник сьогодні, якщо він кош­туватиме менше наступного тижня? Водночас знижуються і ціни активів, тому споживачі почуваються біднішими й менш схильні витрачатися. Ось чому лускання мильної бульки нерухомості призвело до настільки сильних економічних втрат. Споживачі бачать, як різко падає вартість їхніх домів, а оплата іпотеки залишається тією самою. Вони почуваються біднішими (оскільки такими і є). З попереднього розділу ми вже знаємо, що коли споживачі купують менше, економіка розвивається повільніше. Фірми реагують на це сповільнення ще більшим зниженням цін. У результаті утворюється спіраль економічної смерті, про що писав Пол Круґман:

Ціни падають, бо економіка перебуває в депресивному стані; тепер ми знаємо, що економіка депресує, бо ціни падають. Це лаштує арену для повернення іншого монстра, якого ми не бачили з 1930-х років — «дефляційної спіралі», коли зниження цін і сповільнення економіки живлять одне одне, штовхаючи економіку в провалля[214].

Ця спіраль може отруїти фінансову систему, навіть якщо банкіри не роблять безвідповідальних вчинків. Банки й інші фінансові інституції слабшають, оскільки кредити стають гіршими, а вартість нерухомості й інших активів, що слугують заставами для цих кредитів, падає.