Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

пізніше ціни можуть ще підскочити. Позики з фіксованими відсотками неможливі, бо жодна фінансова інституція не погодиться отримувати виплати фіксованими сумами, коли гроші можуть знецінитися. Уявіть собі: кожний, хто отримав іпотеку з фіксованими відсотками в Німеччині 1921 року, міг виплатити всю позику в 1923 році з меншими витратами, ніж на купівлю однієї газети. Навіть нині неможливо отримати іпотеку з фіксованими ставками на тридцять років у більшості країн Латинської Америки через побоювання, що інфляція повернеться.

Америка ніколи не страждала від гіперінфляції. Були напади помірної інфляції: втрати були менші й не такі болісні, однак досить відчутні. На базовому рівні інфляція веде до неправильних або неточних порівнянь. Журналісти рідко розрізняють реальні й номінальні цифри, а повинні б уміти це робити. Припустімо, що доходи американців зросли за минулий рік на 5 %. Ця цифра не має сенсу, поки ми не дізнаємося про індекс інфляції. Якщо ціни зросли на 7 %, то ми фактично збідніли. Наша зарплатня може здаватися більшою, але за неї можна купити на 2 % менше товарів, ніж минулого року. Голлівуд є відвертим брехуном, заявляючи рік за роком, що якийсь бездарний фільм установив новий рекорд у касах кінотеатрів. Порівняння валової виручки в 2010 році з 1970 або 1950 роком буде здаватися дурницею, якщо не зробити корекцію на інфляцію. Квиток на «Віднесені вітром» коштував 19 центів. Квиток на «Чуваче, де моя машина?» коштує 10 доларів. Звичайно, валова виручка виглядатиме в такому порівнянні великою.

Навіть помірна інфляція може з’їсти частину нашого багатства, якщо ми не керуватимемо правильно нашими активами. Будь-яке багатство, що зберігається в готівці, втрачатиме з часом свою вартість. Навіть заощад­ження в депозитах і сертифікатах, що вважаються «безпечними» інвестиціями, бо їхня основна частина застрахована, вразливі до менш очевидних ризиків, що їхні низькі відсоткові ставки можуть не встигати за інфляцією. Сумна іронія в тому, що недосвідчені інвестори ухиляються від «ризикованого» ринку акцій лише з побоювання, що їхні вкладені гроші хтось винесе через чорний хід. Інфляція може бути особливо згубною для індивідів, що пішли на пенсію або живуть на фіксований дохід. Якщо цей дохід не індексується на інфляцію, то його купівельна спроможність поступово знижується. Місячна зарплатня, якої було достатньо для комфортного життя у 1985 році, недостатня для того, щоб купити базові речі у 2010-му.

Інфляція також довільно перерозподіляє багатство. Скажімо, я позичаю у вас одну тисячу доларів і обіцяю повернути борг плюс сто доларів відсотків наступного року. Це бачиться чесною оборудкою для нас обох. А тепер уявімо собі, що безвідповідальний центральний банк допускає вибух інфляції на рівні 100 % річних. Тоді 1100 доларів, які я поверну вам наступного року, коштуватимуть значно менше, ніж кожен із нас очікував: їхня купівельна спроможність впаде вдвічі. В реальних термінах я позичу у вас 1100 доларів і віддам 550. Неочікувані спалахи інфляції вигідні позичальникам і невигідні кредиторам, і до цієї критичної зауваги ми ще повернемося.

Ще зауважу — ви повинні зрозуміти різницю між реальною й номінальною відсотковою ставкою. Номінальна ставка використовується для обчислення того, що ви повинні повернути: це число, яке ви бачите у віконці банку чи на першій сторінці документа про позику. Якщо Wells Fargo платить ставку 2,3 % за внесками до запитання, це номінальна ставка. Ця ставка відрізняється від реальної відсоткової ставки, що враховує інфляцію і тому відображає реальну вартість «оренди» капіталу. Реальна відсоткова ставка — це номінальна ставка мінус індекс інфляції. Для простоти уявімо, що ви берете банківську позику на один рік за номінальною ставкою 5 %, а інфляція за цей рік також становить 5 %. У такому разі ваша реальна відсоткова ставка дорівнює нулю. Ви платите на 5 % більше, ніж позичили, однак вартість грошей знизилася за рік на 5 %, тож те, що ви повертаєте банку, має точнісінько ту саму купівельну спроможність, що й на момент позичання. Дійсна вартість користування вами чужим капіталом протягом року дорівнює нулю.

Інфляція викривлює і податки. Візьмімо, наприклад, податок на реалізований приріст капіталу. Скажімо, ви купили акцію й через рік продали її, отримавши 10 % прибутку. Якщо інфляція за цей період також склала 10 %, то ви фактично не заробили грошей. Ваш підсумок точно відповідає тому факту, що кожний долар у вашому портмоне втратив 10 % своєї купівельної спроможності, — утратив для Дядька Сема. Ви повинні заплатити податок на ваші 10 % «заробітку». Податки неприємна річ, коли ви заробили гроші, а коли ні — вони смердять.

З огляду на все вже сказане, помірна інфляція з постійним чи передбачуваним рівнем має незначний вплив. Скажімо, якби ми знали, що індекс інфляції буде 10 % річних назавжди — не вище, не нижче, ми би легко впоралися з цим. Будь-який депозитний рахунок приносив би якийсь реальний відсоток плюс 10 % компенсації за інфляцію. Наша зарплатня підвищувалася б на 10 % щорічно (плюс, сподіваємося, деяке підвищення за успіхи в роботі). Усі угоди про позику встановлюватимуть певну реальну орендну ставку на капітал плюс 10 % щорічної премії до рахунку тому, що долари, які ви позичаєте, це не ті самі долари, які ви віддаватимете. Урядові надходження будуть індексовані на інфляцію, як і податки.

Однак інфляція не є постійною чи передбачуваною. Дійсно, аура невизначеності криє в собі підступні перспективи можливих втрат. Індивіди і фірми змушені здогадуватися про майбутні ціни, приймаючи економічні рішення. Коли робітники автозаводів і Ford обговорюють чотирирічний контракт, обидві сторони мусять оцінювати майбутню інфляцію. Контракт зі щорічним зростанням зарплатні на 4 % дуже щедрий, якщо індекс інфляції 1 %, однак несе втрати для робітників, якщо інфляція стрибне до 10 %. Кредитори повинні робити подібні розрахунки. Кредит комусь на тридцять років з фіксованою ставкою відсотків несе величезні ризики в інфляційних умовах. Тому якщо кредитори бояться майбутньої інфляції, вони створюють буфер. Що більші побоювання інфляції, то більший буфер. З іншого боку, якщо центральний банк стверджує, що він серйозно працюватиме на запобігання інфляції, то буфер стає меншим. Однією з найважливіших позитивних сторін тривкої низької інфляції 1990-х років було те, що кредитори стали менше боятися майбутньої інфляції. У результаті довготермінові відсоткові ставки різко знизилися, роблячи житло й інші великі покупки доступнішими. Роберт Барро, економіст із Гарварду, який вивчав економічний розвиток майже сотні країн за останні кілька десятиліть, підтвердив, що значна інфляція пов’язана з повільним зростанням реального ВВП.

Видається цілком очевидним, що уряди й центральні банки мають віддати пріоритет боротьбі з інфляцією. Навіть якщо вони зробили чесні помилки, намагаючись ввести свою економіку в «рамки обмеження по швидкості», можна очікувати невеликі спалахи інфляції, нетривалі зростання цін, не кажучи вже про гіперінфляцію. Однак це не те, що ми бачимо. Уряди, і багаті, й бідні, ведуть свою економіку не те, щоб швидше за обмеження швидкості, а так, що з двигуна валить дим, пищать колеса. Чому? Бо короткоживучі, корумповані чи розпачливі уряди можуть утриматися якийсь час, підтримуючи вогонь інфляції. Ми весь час говорили про силу стимулів у розділі 2. А тепер подивіться, як можна скласти все в одну картину: (1) уряди часто беруть великі