Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Дорогу до табору перегороджував масивний блокпост із важкими дерев’яними загородами, біля якого стояла група озброєних солдатів. Вони, помітивши нас, уважно спостерігали за кожним нашим рухом. У їхніх очах читалася настороженість і явне бажання якнайшвидше з'ясувати, хто ми такі та з якою ціллю сюди прибули.

Щойно ми наблизилися на достатню відстань, двоє вартових вийшли назустріч і жестом наказали зупинитися. Старший із них, огрядний чоловік із сивими вусами, суворо глянув на нас і холодним голосом запитав:

– Ваші документи та мета приїзду.

Я повільно дістав з кишені папери, які нам надав єпископ, і простягнув їх йому. Він уважно їх переглянув, поглядаючи то на мене, то на документи, після чого передав іншому солдату, що стояв поруч. Тим часом інші воїни почали ретельно оглядати наші речі, обшукуючи сідельні сумки та сумки з припасами.

Декілька хвилин мовчання та поглядів один на одного створювали напружену атмосферу, ніби ми стояли на порозі чогось невідомого та небезпечного. Нарешті старший охоронець, переконавшись, що папери справжні, злегка пом’якшив голос:

– Кого саме ви шукаєте? До кого вас направили?

Я трохи подумав і спокійно відповів:

– Нам потрібно до командира гарнізону або когось із вищих священнослужителів.

Він кивнув, знову перекинувся кількома словами з іншими солдатами. Було помітно, що рішення дається йому важко, але через кілька митей він усе-таки махнув рукою, даючи знак одному з підлеглих:

– Проведи їх до командирського намету. Решту назад на пости!

Солдат, який мав нас супроводжувати, мовчки кивнув і рушив у глибину табору, жестом наказуючи нам іти за ним. Ми рушили слідом, готуючись до того, що побачимо всередині.

По дорозі в глиб табору навколо нас відкрилася картина справжнього військового хаосу. З обох боків стояли десятки наметів, які були встановлені без жодного порядку, ніби поспіхом. Деякі з них були брудні й подерті, інші — трохи охайніші, але все навколо показувало втомленість та виснаженість військ. Скрізь лежали купи різного спорядження: зброя, обладунки, скрині з їжею, якісь папери, що їх розносив вітер.

Повітря було густим, важким, насиченим жахливими запахами. Тут змішувалось усе: гострий металевий аромат крові, важкий солодкуватий запах мертвої та гнилої плоті, від якого миттєво підкочувала нудота, не менш відразливий сморід гною з ран поранених, що стогнали або тихо скімлили, лежачи просто на землі під тонкими навісами. До цього додавалися аромати сечі й калу, що просочувались із імпровізованих туалетів, які стояли недалеко від наметів. Десь у далині долинав запах підгорілої їжі, який змішувався з усією цією гидотою, створюючи атмосферу цілковитої розрухи і відчаю.

Солдати, яких ми зустрічали на шляху, мали знесилений та похмурий вигляд. Їхні обличчя були втомленими, знебарвленими від стресу та безсонних ночей. Деякі лежали на землі, ніби бездиханні, хоча по їхніх важких подихах було зрозуміло, що вони просто спали. Інші ж кудись поспішали, носили припаси, зброю, надавали медичну допомогу пораненим, чи просто сиділи, втупившись пустими поглядами в землю.

Ми продовжували повільно рухатися вперед, поки перед нами не постав просторий намет, що вирізнявся серед інших своєю охайністю та розміром. Він був більший і встановлений дещо віддалено від основного табору, ніби командир чи той, хто в ньому знаходився, не бажав бути близько до загального хаосу. Зсередини долинали голоси, що переростали в гнівні крики, хоча слів розібрати було неможливо. Ці звуки додавали напруження і без того тривожній атмосфері, викликаючи у нас легке занепокоєння, з яким ми повільно наблизилися до входу.

Злізши з коней, ми зробили кілька кроків углиб намету, який зустрів нас густим повітрям, що пахло вологим полотном та чимось важким, ніби давніми картами чи пергаментами. Розмови вмить припинились, і всі присутні повернули на нас уважні, насторожені погляди. Солдат коротко щось пояснив високому чоловікові, очевидно командиру, на що той махнув рукою, відпускаючи його.

У приміщенні панувала напружена атмосфера. В центрі стояв масивний дерев'яний стіл, завалений картами, сувоями й різноманітними документами, багато з яких було позначено червоним чорнилом та незрозумілими символами. Біля столу знаходилось семеро людей, четверо з них були військовими, що носили легкі, але досить продумані обладунки зі шкіри, посилені металевими пластинами в найбільш уразливих місцях. Дивлячись на них, я мимоволі згадав свого вчителя з мертвих земель – його одяг також поєднував практичність і захист. Поряд з військовими сиділо троє священників. Їхні балахони були темно-червоного кольору з золотистими візерунками, а на поясах висіли важкі книги, обрамлені тонкими срібними ланцюгами та різноманітні церковні атрибути, які свідчили про їх високий статус. Визначити, хто з них головний, було важко, але я відчував, що рішення тут приймаються спільно.

Декілька хвилин у приміщенні тривала незручна мовчанка, і нарешті один із військових, нетерпляче глянувши на нас, голосом, повним командирської впевненості й авторитету, мовив:

— Ну що, хлопці, ви ще довго мовчатимете? Підходьте ближче, сідайте за стіл та розповідайте, з якою метою прибули до нас.

Ми повільно рушили до столу. Два чоловіки, що сиділи найближче до нас, одразу відсунули стільці, пропонуючи присісти. Повітря ніби трішки полегшало від цього жесту, проте напруга все ще витала над головами. Як тільки ми сіли, один зі священників, літній чоловік з пронизливим поглядом та сивою бородою, чітко спитав:

— Це ви прибули з Лаура? Якщо так, пред'явіть щось, що підтвердить ваші слова.

Я дістав з кишені герб, що нам дав єпископ, і поклав його на стіл. Символ блиснув у світлі ламп, і навколо нас ніби видихнули – напруга зникла, поступаючись місцем цікавості. Присутні трохи розслабились, почали перешіптуватися, кидаючи короткі погляди в наш бік. Настав час знайомств.

Першим представився командир гарнізону – високий, статний чоловік років сорока, з коротким темним волоссям, вкритий кількома шрамами на обличчі, що свідчили про безліч боїв, які йому довелось пройти. Голос його звучав владно і трохи різко, одразу змушуючи слухати й підкорятись. Одразу за ним, ніби підкреслюючи своє значення, представився старший єпископ – чоловік з благородною поставою й уважними очима, одягнений у довгий балахон, оздоблений золотими нитками й хитромудрими візерунками. Він був повністю зосереджений на нас, ніби намагався зрозуміти щось дуже важливе лише одним поглядом. Решта присутніх коротко назвали себе, після чого прийшла наша черга.