Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— І що сталося далі?

— Згодом у місто прибув його господар, — продовжила вона. — Він почав чинити опір чаклунам, і хоч був сильним, йому не вдалося захистити місто. Його подолали.

Я відчув, як кулаки самі стискаються.

— Але його втручення зруйнувало плани чаклунів. Їм довелося змінювати підхід, і тоді вони почали стягувати людей з оточуючих сіл.

— Навіщо?

— Для жертвоприношення.

Це слово змусило мене здригнутися.

— Про ці події дізналися служителі зі столиці й вирушили туди, щоб не дати можливості здійснити ритуал. Але… їх заманили в пастку.

— Що?

Мел говорила все тим же спокійним голосом, ніби оповідала історію з давніх манускриптів.

— Тепер вони, разом із жителями міста, стали жертвами для заклинання. Їхня кров поступово насичує магічний масив. З кожною смертю ритуал наближається до своєї активації, а руйнування міста та нові сутички лише прискорюють цей процес.

Я мовчки переварював почуте, намагаючись зрозуміти масштаб катастрофи.

Покинувши бібліотеку, я вирушив до Пікасо, щоб розповісти йому всю здобуту інформацію. Він мовчки слухав, схрестивши руки на грудях, і з кожним моїм словом його брови все більше хмурилися. В його погляді відчувалася напруга, ніби всередині нього боролися дві сили: страх перед невідомим і спокуса випробувати себе в новому випробуванні. Коли я закінчив, Пікасо глибоко зітхнув і повільно вимовив:

— Це небезпечно. Але… це можливість.

Його голос був рівним, але в ньому вловлювався прихований жар. Я відчув те саме — можливість отримати відповіді, зрозуміти, що сталося в Грейнмарі, і, можливо, дізнатися ще більше про світ.

Але була одна проблема: шлях до міста був закритий військовими. Вони контролювали всі входи та виходи, не пропускаючи нікого. Нам був потрібен дозвіл, а єдиною людиною, яка могла його забезпечити, був єпископ.

Розуміючи, що зустрітися з ним ми зможемо лише після ранкової проповіді, ми вирушили займатися своїми справами, але думки не покидали мене. Чому все відбулося так стрімко? Чому місто, яке ми покинули, тепер є полем битви? І головне — що нас чекає, коли ми туди дістанемось?

Наступного ранку, після проповіді, ми чекали на єпископа. Тяжкі кроки в коридорі наближалися, і коли двері відчинилися, він зупинився, поглянувши на нас трохи розгублено. Але ми не дали йому часу на роздуми.

— Ми хочемо вирушити в Грейнмар, — прямо заявив я.

Його обличчя напружилося, і він уважно подивився на нас, ніби намагаючись прочитати, що стоїть за нашими словами. Запала тиша, а потім він повільно кивнув і відповів:

— Ви провідники волі Бога. Ваша присутність там може допомогти тим, хто потребує порятунку.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася певна вага, ніби він вже прийняв рішення, яке ще не озвучив.

Декілька днів ми чекали. Очікування здавалося нескінченним, і кожна хвилина розтягувалася, наповнюючи нас сумнівами. Але зрештою нас покликали до зали. Єпископ зустрів нас з широкою усмішкою, його очі блищали спокоєм.

— Діти мої, мені вдалося отримати для вас можливість пройти до міста. Але разом із цим ви отримаєте важливе завдання.

Він дістав з кишені монету-артефакт і повільно поклав її на стіл.

— Вам потрібно доставити це на поле битви. Командир гарнізону або старший єпископ знають, що з нею робити. Вона може допомогти змінити ситуацію.

Я поглянув на Пікасо. Він, не роздумуючи, кивнув. Ми подякували, взяли монету і рушили збиратися.

Незабаром до нас підійшов помічник єпископа.

— Ви можете залишити свої речі тут. Також собор дозволяє вам поповнити запаси. Коні залишаються з вами.

Це були хороші новини. Ми ретельно підготувалися, провівши ще кілька днів у зборі спорядження, після чого вирушили в дорогу.

Дорога була довгою. Ми перетинали пустельні поля, де вітер грався сухою травою, і проходили крізь села, що здавалися занедбаними. Дехто ще залишався, але в їхніх очах була лише тривога й страх. Жінки крадькома визирали з-за фіранок, а чоловіки з підозрою дивилися на нас, ніби в будь-який момент могли втекти.

Дорога ставала дедалі важчою. Блокпости, солдати, безкінечні перевірки документів. Ми бачили, як селяни, що намагалися пройти, отримували наказ повертатися. Їхні голоси тремтіли від відчаю, а деякі просто опускали голови й безмовно відходили.

Чим ближче ми підходили до Грейнмару, тим більше відчувався запах.

Запах, що пробирався всередину, ніби проникаючи під шкіру.

Гниль. Кров. Дим.

І тоді я побачив місто.

Воно було мертвим.

Колись процвітаючий Грейнмар тепер являв собою розбиту оболонку самого себе. Будинки стояли розбитими, їхні вікна були схожі на чорні порожні очі, що дивилися на нас з порожнечею.

Тіла.

Всюди лежали тіла.

Деякі були кинуті просто на вулицях, деякі звалені в одну велетенську купу біля міста. Над ними кружляли чорні круки, голосно каркаючи, ніби висміюючи долю загиблих. Вони видирали шматки плоті, і їхній пронизливий звук змішувався з глухим відлунням мертвого міста.

Ми під'їхали ближче.

І тоді побачили людей.

Вони стояли біля купи тіл. Дехто тримав у руках книги, інші — намистини з символами. Священики. Вони читали молитви, їхні голоси тремтіли в повітрі, яке пахло смертю.

Від цього видовища всередині мене щось стиснулося.

Я був готовий до руйнувань. Готовий до того, що місто зміниться. Але я не був готовий до того, щоб побачити, як його жителі стали частиною цієї моторошної сцени.

— Це... — голос Пікасо затремтів. Він не договорив.

Я мовчав.

Щось всередині мене кричало.

Ні, не від страху. Від люті.

Люті на те, що це все не зупинилося. Що битва триває. Що люди помирають і їхні тіла просто залишають гнити, як непотріб.

Ми під’їхали ще ближче.

Під'їхавши до межі військового табору, ми з Пікасо пригальмували коней, намагаючись роздивитися те, що відбувалося перед нами. Вдалині виднілися обриси десятків похідних наметів, які нагадували величезне полотно, розтягнуте посеред поля перед містом. Звідси вже було добре чути гомін людей, перемішаний із далеким відлунням чиїхось стогонів і нерозбірливих команд. Над табором клубочився ледь помітний сірий димок, що піднімався від польових кухонь, змішуючись із хмарним небом і надаючи всій картині похмурості.