Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Ці слова були для нас як полегшення, адже ми самі розуміли, що не можемо просто вийти на ринок і виставити скриню золота на продаж. Довго не думаючи, ми погодилися на його пропозицію.

Після цього ми повернулися до собору, і я передав йому артефакт.

Єпископ узяв його в руки й на мить затримав погляд на мені.

– Дивно, – промовив він. – Я очікував отримати два різних артефакти, а не один із двома ефектами.

Він ще раз уважно оглянув монету, ніби намагаючись розгадати її таємницю, а потім подякував нам і повідомив, що через кілька днів підготує нашу нагороду. Проте продаж товару може затягнутися ще на кілька днів, адже важливо зробити все правильно.

Якщо ми не поспішали, то могли залишитися тут.

Було б неприємно відмовлятися від такої щедрої пропозиції, тож ми погодилися.

Наступні дні ми провели, продаючи ті товари, що залишилися в нас, а також намагалися дізнатися більше про війська зі столиці та те, що відбувається в Грейнмарі.
 

До поки до нас не прийшов єпископ, його помічники чекали біля входу, тримаючи в руках якісь папери та мішечки, що дзвеніли металом при кожному русі. Коли він увійшов до кімнати, його обличчя світилося спокоєм, а голос, як завжди, був рівним, майже благословенним.

— Ще раз дякую вам за роботу, діти мої, — сказав він, схрестивши руки на грудях.

Помічники наблизилися й передали нам папери та мішечки.

Документи відповідали всім нашим домовленостям — ми тепер мали безперешкодний вхід у столицю та могли пересуватися територіями без зайвих перевірок. Мішечки ж, наповнені монетами, були нашою нагородою. Єпископ зауважив, що про нас дізналися служителі зі столиці, і це означало, що нас впустять без жодних проблем.

Я відчув певне полегшення, але водночас мене не покидало відчуття, що все відбувається надто легко. Ми вирішили скористатися моментом і запитати єпископа, що йому відомо про війська зі столиці та чи матимемо ми можливість вирушити разом із ними.

Він на мить замислився, перевівши погляд на ікону в дальньому кутку кімнати.

— Це гарна ідея, — нарешті промовив він. — Але я не впевнений, коли вони звільняться. Біля міста зараз триває масштабна битва, і поки вони не здобудуть перемогу, їм буде не до подорожей.

Битва біля міста? Це пояснювало деякі зміни в настроях жителів, а також пильність вартових.

Ми подякували йому за все й розійшлися, кожен у своїх справах.

Я вирішив відвідати Мел, щоб передати їй знайдені книги.

Зайшовши до бібліотеки, я відчув дивний поклик — ніби саме місце реагувало на мій прихід. Спочатку я не надав цьому значення, але, зробивши кілька кроків углиб, помітив, що зала зазнала змін.

Стіни здавалися вищими, полиці — довшими. Нові книги з’являлися там, де раніше було порожньо. У повітрі витав ледве вловимий запах літнього вечора — нагріта сонцем деревина, пряні трави та... кров.

Я мимоволі напружився.

— Що тут відбувається? — тихо запитав я, але Мел уже чекала на мене з відповіддю.

— Схоже, Кейт вдалося знайти один із уламків бібліотеки, — пояснила вона спокійно, ніби говорила про щось буденне. — Він був десь біля столиці.

Вона гортала книгу, майже не дивлячись на мене, її голос залишався спокійним, але я відчував у ньому приховану напругу.

— Крім того, ваші дії та тривале перебування в зруйнованому містечку дозволили мені відновити ще один уламок. Його було знищено дивним магічним колом, але завдяки вам частина знань повернулася.

Я задумався.

Якщо уламок бібліотеки був знайдений біля столиці, то, можливо, ми могли перенестися туди одразу, оминувши довгий шлях.

— А якщо... ми перенесемося до того місця, де Кейт знайшла уламок? — запитав я, зустрічаючись із її поглядом.

Мел задумалася.

— Теоретично це можливо, — повільно вимовила вона. — Але перенесення такого масштабу несе значний ризик. Ваші тіла можуть не витримати такого стрімкого руху.

— Тобто ми можемо отримати травми?

— Мінімум. — Вона нахилила голову. — А максимум... ви не виживете.

Я стиснув губи.

— І немає способу зробити це безпечно?

— Ваших магічних здібностей не вистачить, щоб заблокувати наслідки. Навіть якщо я допоможу, є шанс, що ваша структура буде зруйнована в процесі перенесення. Я не можу гарантувати вашої безпеки.

Слухаючи її слова, я розумів, що легкої дороги нам не отримати.

Втім, чи колись було інакше?

Солодкий запах крові знову наситив повітря бібліотеки, змушуючи мене мимоволі стиснути щелепи. Він був ледь відчутним, майже примарним, але водночас проникав глибоко в думки, викликаючи дивне, майже підсвідоме занепокоєння.

— Чому тут знову відчувається запах крові? — запитав я, не відриваючи погляду від Мел.

Вона повільно підняла голову від книги, її очі залишалися спокійними, але в голосі пролунала нотка смутку.

— Це наслідки битви біля Грейнмару, — відповіла вона. — Кожна смерть відображається в бібліотеці, записуючи історію та останні думки мучеників.

Її слова пробудили в мені нестримну цікавість, хоча десь у глибині свідомості я вже розумів, що відповідь навряд чи мені сподобається.

— Які зараз там справи? Що там коїться?

Мел на мить замовкла, потім її голос прозвучав холодно, без емоцій:

— Місто майже зруйноване. Разом із його жителями.

Від її слів у мене по спині пробіг холод.

— Як? Що сталося після того, як ми пішли?

Я став сипати запитаннями, намагаючись зрозуміти хід подій, і Мел, нехай і коротко, але відповідала.

— Після вашого відходу в місто прибули чаклуни. Вони захопили його та почали створювати кілька магічних кругів, які мали створити бар'єр, що захищав би місто, та водночас дозволяв би контролювати всіх, хто там проживав. Але вони не змогли завершити ритуал.

— Що їм завадило?

— Артефакт із того будинку, де ви прибирали, — відповіла вона рівним тоном. — Його властивості заважали стабілізувати енергію.

Це пояснювало те, чому чаклуни так довго не могли завершити своє діяння.