Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Я бачу ти вже тут облаштувалася, домогосподарочка. — посміхається він.

— Боже! — відкинулась я в сторону, — Ібрагім Микитинецький, я чуть не вмерла! — схопилась рукою за серце.

— Вибач, не хотів тебе налякати, але ти так заворожено робила свою справу, що боявся відволікти.

Добре, що на іншій справі не засікли... 

— Ви теж вибачте, що я так нагло накинулася на ваш огірочок.

— Та будь ласка, мені що шкода?

— Я, зазвичай, не настільки нагла, мабуть, сьогодні мене щось вкусило.

Хоробрість покусала бляха зі всіх сторін! Що ти собі дозволяєш, Кірілла!? Взагалі з глузду з'їхала?

— Я купив солодкого. — він підняв пакети, після чого поклав на стіл і почав розпаковувати.

— Кайф. — я зависла на ньому, посміхаючись, — Будете каву?

Спитала хазяїна будинку чи буде він каву... Оригінально, Кірі...

— Буду. 

Налила в горнятка кави, спеціально взявши для себе велику чашку, насипала цукру, що зразу кинувся в очі. Якщо включати наглість, то на повну, хіба не так працює ця схема? 

— А де у вас можна... Покурити?

— Куряга... На вулиці.

Я покрокувала на вулицю, сіла на лавочку біля будинку, закурила і зробила ковток кави. Почувся звук відкриття дверей і я знову побачила його... Ібрагім приєднався до моєї тишини в диму, присівши поруч, клацаючи щось в телефоні та попиваючи напиток.

— Хто б міг подумати, що так станеться? — на моєму обличчі намалювалася посмішка, обгорнута нікотиновим димом.

— І справді. 

Мовчання. Бляха, як воно гризе із середини. І хочеться щось сказати і страшно, що виглядатиму в його очах дурочкою. Та раптом я різко повернулась не в ту реальність, у яку б хотілось, згадавши дещо важливе...

— Твою наліво! — я прикрила обличчя руками.

Ібрагім Микитинецький повернувся до мене, роблячи зі свого погляду питання.

— Я згадала! Завтра здача всіх хвостів з веб-дизайну. Чортівня! Я ж не підготувала останні три теми...

— Якщо так принципово, то мій ноутбук в твоєму розпорядженні.

Нічого собі заявочки... Може ви ще й свою душу віддасте в моє розпорядження?

Останнє я звичайно в голос не сказала.

Викинувши окурок, ми повернулися в будинок і я чемно сіла за ноутбук, який він приніс і поставив на стіл. Моя спина відчула чоловіче тіло, коли він нахилився ввести пароль. І знову це відчуття горючих метеликів внизу живота...

Він пішов на кухню, готувати їсти з продуктів, що купив крім солодкого, поки я вже пів години старалась розібратися із завданням.

— Дідько! Чому я не пішла на письменника!? По-моєму, в мене прекрасно виходить писати книги не те, що цей... HTML! — тихенько проклинала я вибір своєї професії, — Але б тоді... Я не зустріла свого вчителя...

Як раптом, світло виключили для «економії енергії» і кімнату освітлював тільки екран ноутбука. Краєм ока, я побачила якусь тінь, або мені здалося, та голос сам вирішив озвучити.

— Чо втикаєш?

— Хіба можна так з дорослими розмовляти?

— А, ой, я не до вас, — повернула я голову правіше до дверей, де стояв Ібрагім.

— А до кого?

— Та біля дзеркала щось... А принцепі, неважливо, — розсміялась, — Ще подумаєте, що я якась психопатка.

— Та ні, чому...? А доречі, якого вчителя ти би не зустріла...?

Серце пропустило удар. Все на світі зупинилося. Час став на паузу. Дихати ставало важко...

— Вас... — в моїх думках я ідеально промовила ці три букви, але в реальності...

— Та вчителя з інформатики, — швидко вийшла із ситуації, — єдиний, який доступно пояснює...

І тут я задумалась... У нас взагалі є вчитель з інформатики? Здається, тільки жінки... Інтересно, він догадався, що я збрехала? Та звичайно, що так! Дідько! В нас же немає вчителів мужчин з цього предмету!

— Але в нашому училищі...

— О! Доречі! — перебила я його, й так знаючи, що він відповість мені, — У вас є ручка?

Ручка? Кірілло, ти серйозно? Нічого кращого не придумала?! Спитала би ще чи в нього подушка є! Стоп... Чому я думаю про подушку? І про нього, лежачого на ній... Все! Досить думати!

— Є, біля тебе якраз.

Боже, як соромно... Якби я наблюдала за цією ситуацією збоку, я би вмерла від сміху. І від тупості головної героїні, але зараз нею являюсь я і, здається, ще секунда і я помру від такого швидкого серцебиття.

— А навіщо тобі?

Прощальну записку писати. Бо після такого сорому боюсь навіть вам в очі дивитись... А тепер, будь ласка, Кірілла, придумай якусь адекватну відповідь, щоб він не подумав, що ти дура...

— Код писати.